Художниця, дизайнерка книжок та жіночих прикрас Олена Рубановська в дитинстві не так мріяла про якусь конкретну професію, як переймалася зовсім не дитячим питанням, що від неї залишиться у вічності. Тепер їй з цього трохи смішно, але тоді це було неймовірно важливо.

Проблема вирішилася за допомогою батьків, які віддали доньку в музичну школу, бо всі її подружки у дворі вчилися в музичній школі. Потім був бунт: провчившись гри на фортепіано шість років, Олена відстояла право на свій вибір  – кинути музичну школу і вступити в художню. Попри те, що вчитися в художній школі їй дуже подобалося – були чудові вчителі і прекрасна атмосфера, насправді вона дуже хотіла танцювати: мріяла бути класичною балериною або танцювати авангард-модерн. Але про це батькам вже не говорила, поховавши нереалізовану мрію глибоко в душі втішаннями, що балерина по собі не залишає нічого, а після художника залишаються його картини.

Йдучи за своєю мрією

Після закінчення художньої школи питання вибору професії перед Оленою не стояло. Бо всім у родині, особливо бабці, було зрозуміло, що ілюстрування книжок – це дуже гарна справа для дівчини.

Коли Олена зі своїми роботами приїхала вступати до Львова в Український поліграфічний інститут (тепер Українська академія друкарства), їй у приймальній комісії сказали, що у них 16-річні не вчаться, що їй ще дуже мало років, що це дуже престижний інститут – таких лише два на весь СРСР, у ньому вчаться дорослі художники віком 30-40 років, які вже мають  середню та вищу спеціальну освіту, і відправили дівчину додому.  

Розчарована, Олена повернулася до Івано-Франківська і дуже легко вступила на худграф у тутешній виш. Тепер вона каже, що ті два роки були найщасливішими роками її студентського життя. Її вчили молоді викладачі, у яких було невичерпне джерело енергії, ентузіазму та партнерське ставлення до студентів. Проводились прекрасні пленери у Ворохті. Це, напевно, диктувалося тим, що Михайло Павлович Фіголь, який створив цей факультет, передавав свій дух усім студентам. Він був вільною людиною, і всі люди довкола нього теж дихали вільно.

Через два роки Олена, йдучи за своєю мрією і втілюючи родинний план у життя, переводиться до Львова у поліграфічний інститут: готується ціле літо, здає академрізницю – 13 іспитів, курсову роботу, дві книжки малюнків, і вступає на другий курс.

«Зараз, якби хтось мені таке сказав зробити… Та ніколи в житті я б цього не робила! Такі речі можливі тільки в молодому віці», – каже Олена.   

Так вона відразу потрапляє в зовсім інший світ. Замість товариських стосунків, підтримки та партнерства – надзвичайно високі вимоги до студентів, жорстка конкуренція, строгий вишкіл та постійна пригніченість. Втім, у такій не дуже комфортній атмосфері виховували справжніх професіоналів своєї  справи, фахівців із художнього оформлення книг.

Дипломною роботою Олени стала дитяча книжка «Сорока-Білобока», яка завдяки сприянню Юрія Андруховича вийшла у культовому видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича.

Це було справжнє новаторство

Потім був культовий журнал «Четвер», для його оформлення Олена вже самотужки оволодівала різними професійними комп’ютерними програмами з нуля, бо саме починалася комп’ютерна ера, і співпраця з видавництвами – львівським «Видавництвом Старого Лева» та івано-франківським «Лілея-НВ», яка триває до сьогодні. В «Лілеї» вийшло багато книг, дизайнером яких була Олена Рубановська – авторства Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Галини Петросаняк, Ярослава Довгана, Тимофія Гавриліва. Зокрема, можна згадати вишукану краєзнавчу серію нарисів з історії Івано-Франківська та Коломиї, фотоальбом зі світлинами Тараса Яковина та віршами івано-франківських поетів «Мій Івано-Франківськ».

Мар’яна Савка та Юрій Чопик своїм прикладом створення «Видавництва Старого Лева» надихнули Олену на власне дитяче видавництво «Кашалот» –книжечок для найменших. Олена Рубановська для цього об’єднала зусилля зі своїм братом Кирилом, який був видавцем, та Анною Кирпан, яка писала тексти. Загалом видали 10 книжок, перша книжка «На добраніч» мала великий успіх на Форумі видавців у Львові. Це було справжнє новаторство – книжки виготовлялись із тканини і були призначені для дуже маленьких дітей, тож процес був надзвичайно трудомісткий: для виготовлення кожної книжки необхідно було здійснити понад 700 операцій із застосуванням екологічно чистих матеріалів.

«Я – перфекціоністка за натурою, а у професійній сфері мій перфекціонізм взагалі зашкалює, – згадує про ті часи дизайнерка. – Я не могла б вночі спати спокійно, якби знала, що моя книжка може зашкодити дитині».

Видавництво мало гасло – «Для тих, хто не вміє читати». Книги вийшли настільки вдалими та успішними, що ініціативу видавництва підтримали Івано-Франківський благодійний фонд «Наш Станиславів» та Міжнародний фонд «Відродження». «Кашалот» проіснував 10 років, і дотепер його ніша не заповнена – немає охочих повторити такий експеримент…

На дві країни

У 2008 році Олена переїхала до Італії, з того часу живе на дві країни. Період адаптації до нового життя тривав довго. Олена відвідувала мовні курси і шукала себе в новій реальності. Займатися дизайном книжок там не хотілося, хоча можна було: Рубановська мала прекрасне портфоліо, включно з участю у Болонському книжковому ярмарку дитячої книги, та пройшла декілька успішних співбесід.

Прогулюючись узбережжям, Олена відчула, що хоче чогось нового у житті. Якогось дня у магазині канцтоварів, у відділі ручної праці для дітей, вона придбала дерев’яні кульки, ще не знаючи, що з ними робитиме. Пізніше поцяткувала їх срібними та золотими акриловими фарбами, і з’ясувалося, що кульки перетворилися на прекрасні намистини – так виникла перша мініколекція  прикрас, яка мала успіх.

Минуло десять років, і за цей час Олена знайшла свій неповторний авторський стиль виготовлення прикрас із використанням тільки природних, нешкідливих матеріалів та каміння, які вона купує у вже добре знаних пакистанських крамничках. Дизайнерка створила не одну авторську колекцію, має покупців та шанувальників в усіх куточках Європи і каже, що для неї виготовлення прикрас та їх продаж у курортному Ріміні – це ще й чудова можливість отримати живе людське спілкування, яке дарує широкий спектр емоцій.

Розповідь була б неповною, якщо не згадати про ще два великі захоплення Олени Рубановської – спів і танці. Вона співала змалечку, у юні та студентські роки супроводжувала свій спів грою на гітарі, в 90-ті була солісткою групи Rara avis, з 1997-го співає в Івано-Франківську, у церковному хорі «Осанна». Італія дала їй можливість піднести цей талант на новий рівень. Влітку минулого року церковний хор Нora Tertia православної церкви Константинопольського патріархату, завдяки спонсору – шанувальнику їхнього співу, в одній з найкращих італійських студій, де записувалися, зокрема Лучано Паваротті та Ерос Рамаццотті, записав свій перший диск. До нього Олена розробила логотип та обкладинку, а також було зняте прекрасне відео в одному з найдавніших італійських замків. Тепер триває робота над його монтажем та створенням власного каналу на YouTube.

Отримала свій шанс на реалізацію і дитяча мрія Олени – її любов до танців. Танці в Італії – це елемент культури, тут танцюють всі, незалежно від віку, існує багато студій та курсів для вивчення танцю різноманітних стилів та напрямків. Найвищим пілотажем, ясна річ, вважається танго – прекрасна вибухова суміш відточених рухів та внутрішньої чуттєвості, витонченої імпровізації та еротичного виклику. І просто естетичного виклику для Олени – подолати ще одну осяйну вершину, реалізувати найзаповітнішу дитячу мрію, живучи на дві країни з переконанням: «Ми собі навіть не уявляємо наскільки ми пов’язані – Галичина та Італія, наскільки ми Європа. Це моє фантастичне відкриття».

Марія МИКИЦЕЙ