Ольга Птаха – франківська письменниця та тренерка з творчого письма, останні кілька років закриває старі й відкриває нові сторінки життя. Після 22 років на державній роботі вона звільнилася, щоб займатися творчістю. Після 20 років у шлюбі вона розлучилася з чоловіком, про якого ще донедавна писала інтимну лірику, чекаючи звістки, адже він був на бойових позиціях.

Нині Ольга допомагає розлученим жінкам виговоритися через терапевтичне письмо. «Галицький кореспондент» поговорив з нею про термін «зберегти шлюб», чи заслуговує жінка військового на окреме ставлення і чим відрізняється розлучений чоловік від розлученої жінки.

    

Пані Ольго, я б хотіла почати розмову з того, якою ви були колись, щоб було легше зрозуміти, якою ви стали зараз, і в чому різниця.

Я жила в шлюбі майже 21 рік. Маю дві доньки. Одній 19, вона студентка, вчиться у Франції, вже на третьому курсі. Меншій – 13, вона зі мною живе. Я працювала на державній роботі і в приватній студії, де навчала журналістики й літературної майстерності дітей. Натомість зараз я створюю свої продукти і продаю їх. Живу зі своєї творчості.

Мій шлях – це про довгу дорогу і сміливість опиратися на себе, робити те, що ти хочеш і те, що ти любиш, ще й заробляти з цього.

У мене з дитинства було зафіксоване упередження, що вчителька – це не про фінансовий успіх. Вчителька має бути бідна, з високими духовними ідеалами. От ходить до дітей, розказує про Кобилянську і Франка, перевіряє зошити – бідося, словом.

Оцей образ Бідосі довго сидів у мені всередині, поки я не зрозуміла, що можна бути крутим філологом, створюючи класні творчі речі і мати фінансовий зворотний зв’язок. Митець не має бути бідним. Я руйную цей міф.

Коли ми йдемо до стоматолога чи кличемо сантехніка, то розуміємо, що людина заробляє, але коли говоримо про те, щоб надихнути людину чи змотивувати, то в розумінні багатьох це має бути безкоштовним.

Мої онлайн-проєкти – творчі, мені й самій спершу незручно було брати за це гроші. Втім, я звернулася до своєї самоцінності та перепрошила установку.

Як можна це перепрошити?

Це не відбувається за один день. Крок за кроком. Я відкинула неповагу до власних вмінь, знань, таланту. На державній роботі вітається, коли ти вкладаєшся часом і вміннями, а замість подяки чуєш: «Тобі що більше всіх треба?».

Я йшла до самоцінності через заперечення. Отак мені не подобається, отак я не хочу. Я мала багато різних досягнень як педагог, мої вихованці вигравали різні конкурси, але це не привело мене ні до чого. Останні кілька років мене висували на міську премію «Кращий педагог», але я не дочекалася цього звання.

Я думала, що ж треба зробити, щоб отримати цю премію? Бо навіть, коли я виграла всеукраїнський конкурс «Коронація слова», то в місті мені премію так і не дали. Зараз думаю, що в мене була якась залежність від похвали, визнання, але два з половиною роки тому я зачинила ці двері, звільнившись.

Колишній чоловік пішов воювати в перші дні? Ви не стояли перед дверима, щоб не пустити?

Так, він – доброволець, пішов на другий день. Був інший момент. Багато жінок з цим стикнулися: зі мною не порадилися, а поставили перед фактом. Він думав лише про патріотизм. Мене, як жінку, це зачепило. Тепер, думаю, що, можливо, це неправильно, але так я почувалася. Я б хотіла, щоб він спитав мене, що я про це думаю і що відчуваю. Це також про сім’ю та спільні рішення. А коли хтось один ставить тебе постфактум, то таке враження, що тебе викреслюють і твоя думка не має значення.

Я читала ваш пост, у якому йшлося «перестаньте говорити “я тебе розумію” дружині військового, якщо ви – не дружина військового, бо ви не розумієте». Пост виглядав дуже сміливим.

Чоловік був у зоні бойових дій майже два роки. Це було дуже важко для нас як пари. Я тригерилася перші пів року на пари, які гуляли містом, навіть попри те, що працювала над собою. Але, коли знайомі питали «а що там», «а як там», то мене це просто вибішувало.

Дружина військового заслуговує на окреме трепетне ставлення?

Я зараз трохи віддалилася від цієї теми, але думаю, це індивідуально, залежить від її рівня, її травм і потреб. Я би не хотіла, щоб до жінок військових ставилися, як до людей з обмеженими можливостями, бо мені воно фонить ущербністю. Інша справа, коли я розумію, що багато людей відчувають провину.

Так, бо є ризик сказати щось не те, і як наслідок ми бачимо, що люди уникають такого спілкування. Обидва варіанти – не ок.

Мені було цінно від моєї близької подруги, але в неї достатньо вмінь і знань психологічних, коли вона визнавала, що мені важко і боляче, вона не намагається смикати і казати, що все буде добре.

Це погані слова «все буде добре»?

Погані. Бо це знецінює біль, який проживає людина, її хвилювання та тривоги. Особливо від людини, яка живе своїм життям і в неї все й так добре, вона щовихідних їздить кудись зі своїм чоловіком. А в мене чоловік загиблих тягає з позицій.

Тонкість чуттєва має бути. Без рекомендацій «більше гуляй», «відпочивай», «займись собою», якщо ти не маєш права їх давати. Мені некоректно таке чути від людини, яка не проживає цей досвід.

Люди зі схожим досвідом групуються, бо проживають схоже. Я розумію, чому дружини військових можуть бути в просторі одна одної, але уникають інших компаній. Бо їм навіть не треба пояснювати, вони одна одну розуміють без слів. Водночас хочеться від суспільства прийняття тривоги і напруження, не знецінення і не накидування на вентилятор своїх тупих рекомендацій.

Цього треба вчитися нам усім. Краще просто спитати, чи можна тебе обійняти, або як тобі допомогти? Може, комусь треба допомога з дітьми, відвезти кудись, особливо, якщо є малі діти.

Проте хочу зробити акцент, що пара, яка проживає стосунки на відстані, незалежно від того чи жінка за кордоном, а чоловік тут, чи я тут, а чоловік на війні, починає жити своїм життям. Навіть, якщо шукати точки єдності. В нього своя реальність, я ніколи не розділю її так, як його побратими, а в мене – своя. Я пішла у свій розвиток і ріст, в енергію і творчість. Весь нереалізований потенціал в парі я реалізовувала професійно, займалася проявленням.

Стосунки на відстані розпадаються не через відстань, відстань лише проявляє проблеми і гіперболізує. Тож треба бачити і працювати обом, або потрохи це йде до розпаду.

Майже 21 рік в шлюбі, і розлучення… Ще й чоловік військовий. Колись ще в СРСР казали: якщо хлопець пішов до армії, то кидати його – жорстоко.

Ми розлучилися після того, як його перевели в наше місто. Я його якраз дочекалася. Зараз сильний тиск на таких жінок, бо військовий апріорі в позиції святого. Можливо, це добре, але якщо ми говоримо про стосунки в парі, то треба оперувати іншими сенсами. Те, що він військовий – честь і хвала, але які в них були стосунки до війни, ми не знаємо. Я б не хотіла, щоб на жінок був тиск через те, що вона поїхала за кордон і лишила його.

В сім’ях були насильство, зрада, вона поїхала за кордон, пробудилася, оперлася на себе, дала собі раду і задумалася. Але чомусь у нас ролі вже розподілили: якщо є жертва, то має бути тиран. А я не прихильниця робити узагальнення.

Думаю, багато хто після 20 років у шлюбі задає собі питання, чому я досі тут, і з’являється оцей термін «зберегти сім’ю».

Наше суспільство дуже консервативне в цьому плані, ми виховані на християнських та родинних цінностях. Всі – нещасні, але тягнуть. Ненавидять одне одного, не сплять роками, не говорять тижнями, але на Великдень беруть кошичок і йдуть у церкву. Все це гидке, і багато жінок зараз пробуджуються, зривають з себе стереотипи, ролі, тиск. Це, звісно, про сміливих. Але й ті, хто в павутині правил і догм, внутрішньо теж про це мріють.

Що означають слова «зберегти сім’ю»? Щоб берегти, має бути щось важливе і цінне, яке хочеться охороняти, але це робота двох. А берегти, щоб просто рахувалося, нема змісту. Розлучена жінка – це окрема тема. Чоловік – смачний, розкішний, на свободі, а жінка – непотрібна нікому, наче бракована.

Я спершу не хотіла про це заявляти. Я будувала образ жінки вірної в стосунках, писала інтимну лірику, думала, що світ для когось рухне в особі мене, мовляв, навіть їй не вдалося. Але потім подумала, що це буде брехня, а я йду дорогою чесності з собою.

Якби до вас прийшли з порадами розлучатися чи ні. Що порадили б?

Єдиний орієнтир: людина сама має розібратися, як вона почувається. Навіть з позиції жертви дехто не виходить, бо щось цінне в тому.

Допоки жінки істерять, з’ясовують стосунки, чоловіки називають їх істеричками, але це означає, що жінка хоче змін, рятує стосунки. А от коли жінка замовкає, то вже пізно. В мене так і сталося.

Розкажіть тепер про терапевтичне письмо, яке ви організували для розлучених.

Я сім років проводжу онлайн-писання, здебільшого вони терапевтичні. Коли людина може полегшити свій стан через письмо. Розлучення – це дуже боляче, навіть якщо ти виходиш зі шлюбу усвідомлено. Навіть із терапевтом. Воно добряче протягає тебе. Останні місяці, в проживанні цих болючих моментів, я згадала, що коли була дружиною військового, то мала потребу об’єднатися з іншими дружинами, і тепер теж захотіла бути в колі з жінок із досвідом виходу зі стосунків.

Курс має назву «Епілог» – це, як останнє слово в історії. Щоранку даю завдання в контексті розлучення на виписування болю. Я теж проходила разом із жінками, то, здається, аж тоді, коли писала тексти сама, змогла й відпустити. Бо ми думаємо, що розлучаємося з людиною, але часто продовжуємо вести в голові діалоги, щось допояснюємо і договорюємо.

Дехто з жінок у «Епілозі» розлучився 7 років тому, а їх досі штирить і вони не можуть далі рухатися, бо досі ще в тих стосунках.

Як сприйняло оточення?

На жаль, люди зафіксовують нас переважно такими, як ми познайомилися, в якихось просторах і контекстах, тож людям складно приймати зміни іншої людини. Людина – не каменюка, не константа, тим більше жінка.

Вона – як річка, тут вона зміліла, розлилася, греблю порвала, болотом стала. А людям складно зрозуміти зміни. Моє оточення на 95% змінилося за ці 2,5 роки. Хто не на моїй хвилі – не мої люди. Навіщо людину кудись тягнути? Якщо людина не на твоєму рівні, то у вас різні дороги. Це стосується і партнера теж. Якщо ти в людині хочеш більше змінити, ніж залишити, то це погані сигнали. Ви маєте рости разом.

Як поставилися діти?

В моїй історії діти – дорослі. А тата ніхто не забирає в дітей. Мені простіше, бо я – фінансово незалежна. І це, напевно, найважливіше для свободи жінки. Я побачила, як легко через дітей робити боляче чоловікові, маніпулюючи. Я багато бачу таких історій. Діти більше в просторі мами, і якщо мама не пропрацьована у плані зрілості й відповідальності, то вона може почати наговорювати дітям, щоб не спілкувалися.

Це жахливо, насамперед для дітей, бо вони будуть травмовані досвідом та історіями. Особливо, якщо вони маленькі. Вони не можуть робити висновки, чують, як тато наговорює на маму, а мама – на тата, і в дитини в голові б’ють барабани. Це психологічне насильство над дитиною.

Я начиталася в «Епілозі» шокуючих історій. Часто жінки не можуть вийти зі стосунків через фінансову вразливість, а чоловіки хочуть приструнити і маніпулюють грошима. Тому, вважаю, чоловік і жінка пізнаються не лише в тому, як вони жили, але й в тому, як вони розлучилися.

У вас вийшло розлучитися без скандалів?

Мені подобається, що в нас все дипломатично. Це доросле розлучення. Ми вирішили хто що отримує після розлучення, не було дискусій на цю тему. Напевне, кожен чоловік думає, що він більше вклався, а жінка, навпаки, думає, що він замало вклався.

Мій досвід позитивний у цьому. Особливо, якщо порівнювати з історіями інших. Це теж гарне усвідомлення: подивитися один на одного ще й після цього.

70% пар, на мою думку, не розлучаються саме через фінансову спроможність жінки. Запитай себе, якщо б у тебе було достатньо коштів, чи ти б жила з цим чоловіком. Думаю мало хто відповість «так».

Коли я входила в ці стосунки, то свято вірила, що це кохання на все життя. На друзки летить ідеалізація про те, що один чоловік на все життя, і ми будемо старенькі гарненькі ходити за ручку в старості й помремо в один день. А зараз я отримала свіжість від того, що ти пропрацьовуєш, закриваєш старе і отримуєш розуміння, що життя може бути невідомим і яскравим.

Ви готова до нових стосунків?

Коли розлучалася, то думала, що готова бути сама до кінця днів. Я не виходила зі стосунків, тому що хотіла з кимось іншим бути, а тому, що не хочу так, як було. Не хочу бути самотньою в парі, краще просто бути самій. Гірше пускати сльози, коли чоловік в іншій кімнаті, а в тебе нема з ним близькості.

Зараз, я думаю, що готова пізнавати чоловіків. Я 21 рік жила і дивилася на одного чоловіка. В моїй діяльності лише жінки. Я зрозуміла, що не знаю чоловічого світу, мені цікаво досліджувати, яка я поряд з іншими чоловіками, цінно відчувати, що я цілісна, а не та травмована, як колись.

Я готова до флірту, романтичних побачень, розмов, а от чи до чогось серйозного – не знаю. Проте, якщо я змогла позбутися тарганів, то в стосунках хочу бути з чоловіком таким самим, теж зрілим.

А такі чоловіки є?

Не знаю. Це гарне питання. Але я не погоджуся на життя з чоловіком незрілим, з яким ти не можеш розділити розмову, інтереси, свій світ. Я готова кайфувати від себе. Хоча я вірю, що Всесвіт мені ще подарує якусь гарну історію. Я – мрійниця.

 

Розмовляла Тетяна Соболик