Військовослужбовець 22 окремої механізованої бригади Назар — родом з Івано-Франківщини. Підписав контракт у січні 2023 року. 24 вересня того ж року зазнав важкого поранення. Нагороджений «Золотим Хрестом».

Як наші піхотинці зупиняли ворожі штурми на Бахмутському напрямку? Про що “співають” полонені росіяни? Та чому знання з тактичної медицини є нині чи не найважливішими на фронті, пише АрміяInform.

Штурми вони починали на світанку

“Я проходив базову загальновійськову підготовку у Великій Британії. Вчили нас литовці, канадці і британці. Повернувся і в Україні пройшов ще фахову підготовку, — розповідає військовий.

Згодом його розподілили до 22 бригади.

“Торік у червні ми заїхали на бойові до Кліщіївки… Одного дня йшли на свої позиції, і, виявилося, що там недалеко вже були москалі — у підвалі напіврозваленого будинку. Їх було двоє”, — пригадує Назар.

І каже, що ворог чув, як наші військові рухались.

“Там же розвалене все, каміння потрощене. Дуже важко було тихо пересуватися. Це був ранок. Ми почули голоси з підвалу: «Кто такіє?»”.

Воїн уточнює, що по рації перед цим їм сказали: своїх у тому будинку точно бути не може.

“Ми навіть не вели розмову, не пропонували їм здатися. Ми їх просто закидали гранатами у підвалі, на тому все і закінчилось. Потім перевірили, вони вже були «двохсоті»”, — додає піхотинець.

Пригадує, що в районі Кліщіївки його підрозділ постійно тримав оборону:

“Щоранку ворог починав артобстріл, ну і, відповідно, потім вже йшов на нас групами по 8–10 осіб. Але достатньо було нам когось одного з них поранити або задвохсотити — і група їхня вже зупинялась та пробувала відкочуватись.

Військовий зауважує, що штурми були щоранку і щовечора.

“Вони починали, коли ще тільки світає. І ввечері — перед сутінками… Спочатку наші робили загороджувальний вогонь касетами або мінометами. Якщо це не допомагало, то в нас завжди на одній з позицій був «Форт» — український однозарядний гранатомет. Він добре допомагав зупинити ворога”, — зазначає Назар.

Противника зупиняла добра кулеметна черга

“Спершись на побратима, на одній нозі дострибав до підвалу, де був медик… Взяли ми якось у Кліщіївці одного москаля у полон… Це був серпень 2023 року, здається. Нас йшло п’ятеро людей. Ми заходили на свою вулицю. Хлопці мої вже забігли до будинку. Я крив, поки вони заходили”, — згадує воїн.

І каже, що позаду себе побачив у сутінках силует, який рухався:

“Щось маше руками, кричить «Я свой» і номер частини називає. Але кричав все це російською. І він вже близько підійшов… Я стою на коліні, тримаю силует на прицілі, і бачу, що форма російська”.

Коли росіянин все зрозумів, то здався і розповів, що був контужений і «здєсь всєго два дня». Що сховався в якомусь гаражі і думав, що це йдуть свої.

“Розповів, що сам з московської області, що в нього брат воює, що був простим інженером, потрапив у піхоту, ні по кому не стріляв, і, взагалі, «нічєго нє дєлал плохого». Згодом ми його передали відповідним структурам”, — розповідає військовий.

Окремо Назар пригадує про обставини, коли зазнав поранення:

“Я заводив людей на позиції. Потрібно було змінити наших. Я був як провідник… Коли вже все зробили і виходили звідти тією самою дорогою, то йшли нога в ногу. Я був останнім і став на міну. Найімовірніше, «лєпєсток» — протипіхотна міна… Була повністю уражена стопа”.

Чому такмед — це дуже важливо

Назар з посмішкою згадує, що до ЗСУ одразу потрапити не зміг:

“Я пішов 3 березня 2022 року до військкомату. Запитали, скільки мені років. Сказав, що 23. Не служив, кафедри військової не маю. Ну, то йди, кажуть, додому, поки що немає потреби”.

Влітку того ж року він ще раз прийшов до ТЦК та СП.

“Мені те саме відповіли, знову відправили додому. Кажуть, як треба буде, то зателефонують… У січні 2023 знову спитав. Сказали: «Якщо підпишеш контракт, то приходь». Я й прийшов. І 30 січня підписав контракт із ЗСУ, — розповідає воїн.

Після поранення восени 2023 року військовий повернувся у свій підрозділ 28 березня цього року:

“Поспілкувався з комбатом. Пропонували спочатку, щоб я у штабі за комп’ютером сидів, щось набирав… Але до поранення я повинен був обійняти посаду головного сержанта роти. Я і спитав, чи можу тепер бути призначеним на неї. Відповіли, що можу.

Нині Назар займається у своїй роті підготовкою особового складу.

“Так, протезу, з яким можна бігати, ще немає. Але з протезом, що є зараз, нормально виконую обов’язки”, — запевняє він.

Головний сержант роти каже, що нині всім новобранцям радить якісно вчити такмед:

“Бо перша домедична допомога дуже багато чого вирішує. Від цього залежить життя як твоє, так і людини біля тебе. Якщо вона не зможе собі надати допомогу, ти надаси. Я, напевно, найбільше за це вдячний Великій Британії, де були бойові медики, які нас добре цього навчали.

До теми: Бійця з Прикарпаття Назарія-Миколу Захарка нагородили медаллю «Захиснику України»