Майже рік тому він пішов на війну, аби, як і сотні інших патріотів, стати на захист своєї країни. На сході Сергій Янчук служив у лавах добровольчого батальйону «Азов». Нещодавно громадський активіст вимушений був повернутися до мирного життя в Івано-Франківську. Утім впевнений, що і тут потрібно наводити лад. До цього він закликає й інших активістів, волонтерів та добровольців. На його думку, всі, хто сьогодні відчуває в собі сили наводити порядок на місцях, просто зобов’язані це робити. Більше – читайте далі.

 

• Сергію, сьогодні лунає багато критики у бік влади. Це не шкодить країні у час війни?

Так, це шкодить країні загалом і тим, хто воює, зокрема. В інформаційному просторі дуже багато завуальованої антиукраїнської пропаганди. Вона сприймається за чисту монету військовими, що насправді дуже відволікає від головних завдань.

Відносно критики влади моя позиція є непопулярною навіть серед деяких побратимів. Вони теж не схвалюють окремі дії головнокомандувача, не бачать сенсу в Мінських домовленостях. Але я трошки інакше на це дивлюся. Наведу приклад: коли я починав свій бізнес «з нуля», то в мене не було нічого, крім бажання та ідеї. Пізніше з’явилися підлеглі, а ще пізніше – партнери. Коли втік Янукович, то в нашої країни також з’явилася потреба все почати «з нуля». Нині ми маємо бажання, ідеї і певне бачення. Мова йде про цілу країну, де на кожному рівні – проблеми. І їх потрібно вирішувати нам.

• Це Ви так виправдовуєте президента?

Я навів приклад з власного досвіду як аналогію до теперішньої ситуації в державі, тому я не можу критикувати дії Президента. Звісно, не все добре. Особливо, якщо згадати те, як ми починали воювати. Сьогоднішню ситуацію із забезпеченням армії не порівняєш із минулорічною. Торік, коли я добирався на схід, дорогою взагалі нікого не зустрічав у військовій формі. А зараз їдеш, і вокзали переповнені військовослужбовцями. «Азов» за рік теж розрісся. На початку це була сотня добровольців, а зараз це кількатисячний полк.

Даруйте, але іноді намагаюся поставити себе на місце Порошенка… Це вже зараз ми бачимо певний позитив у діяльності наших спецслужб… Це вже нині навчилися вести результативні військові дії. А торік? Чи була в нас армія в тому її розумінні, з функціями, які їй належало виконувати – оборона країни? Добровольці не мали навіть зброї від держави. Азовці починали як арматурні війська без казенної зброї. Тоді тим, хто не мав власної, доводилось здобувати її у сепаратистів в боях. А ще збирали ту, яку кидали ЗСУшники, коли залишали позиції ще на початках.

Хто серед кандидатів у президенти краще впорався би з роллю військового головнокомандувача? Побутує думка, що інші нас би вже давно злили…

– То Ви підтримуєте Мінські домовленості?

Давайте згадаємо Іловайськ. Чи варто було так легковажити людськими життями? Добровольці, більшість з яких нічого не вміли, лише на місці почали освоювати військове ремесло. В «Азові» було кілька професіоналів, які вчили решту збирати і розбирати автомат, маскуватися, надавати першу допомогу. Вони були найкращими з нас. І, на жаль, хтось з них вже загинув, бо завжди йшов попереду.

Зараз ми «обкатані» кулями і «Градами», стали обачнішими і розумнішими. Вже майже немає випадків, коли солдат гине від втрати крові, бо не знає, як скористатися джгутом, хоч і має його при собі. Нині одні солдати на передовій, а інші мають можливість краще підготуватися. І я б сказав, що це – завдяки Мінським домовленостям.

 

• Можна сподіватися, що все йде до кінця?

Техніки з Росії нагнали стільки, що в нас, може, й стільки немає, а от спеціалістів для її використання насправді противнику бракує. З ворожого боку, як правило, лиш фінансова мотивація, на відміну від нас. Ми захищаємо свою землю, свої родини. Якби президент сусідньої східної країни менш активно підтримував своїх терористів в Україні – зброєю, снарядами, свіжими найманцями, то можна було б говорити, що все йде до кінця. Однак до нашої повної перемоги, на жаль, ще неблизько.

– Які найстрашніші моменти пригадуєте з війни?

Найстрашніше – ховати своїх друзів. Ми забирали їх з місць, де вони загинули, і відправляли додому. Не боявся, що загину, що мене спіймає куля чи вразить осколок снаряда… А от смерті побратима дуже боявся. Я втратив хорошого друга під час розвідки. Він підірвався на розтяжці. Дуже важко було змусити себе піти на прощання з ним.

Російські інструктори з регулярної армії досить грамотно будують пастки і оборону. Вперед вони випускають дурне «м’ясо», що приїжджає на «сафарі». Бо тут можна постріляти в «укропів», ще й гроші дають. Насправді більшість місцевих мешканців, які спершу пафосно записувалися в ополчення, ледь почувши свист куль, утекли в Росію. А воювати залишилися ті, хто нічого в житті не мав і був «нулем». Надто сильною була і є російська пропаганда. Як наслідок, серед них дуже багато так званих ватників. Вони насправді щиро вірять, що воюють проти американської армії.

• Ви могли б намалювати психологічний портрет ополченця?

Розкажу краще історію. Затримали наші хлопці чоловіка на блокпосту. Ми забрали його, почали допитувати. Він виявився колишнім «зеком», десь 65 чи 67 років. Усе життя провів у колоніях, ішов з окупованої території і потрапив у наші «секрети». По татуюванню на його тілі було видно, що він авторитет, господар зони. Під час допиту розповів про місцевих так званих сепаратистів: це колишні «зеки-парашники» (зек-парашник – ув’язнений, що відповідає за чистоту туалету – ред.), які все життя були на зоні «шістками» (шістка – слабохарактерна людина, що виконує на зоні доручення злодія в законі – ред.), а тепер взяли до рук зброю і почали відбирати бізнес і викрадати людей, і почуваються всесильними.

Натомість більшість кримінальних авторитетів, які повтікали з окупованої території, нині допомагають українським бійцям усім, чим можуть.

• Якщо вірити, що події на сході потроху вщухають, то час думати про те, що й тут потрібно наводити лад. Бо, наприклад, система корупції і відкатів залишилася.

Перебуваючи на сході, я часто розмірковував над тим, що відбувається на мирній території. Виходить так: ми поїхали воювати. Чиновники, в свою чергу, спершу сиділи тихенько, бо боялися, а потім ставали чимраз сміливіші. А відтак нині продовжується хабарництво, кумівство. Що з цим робити? Вважаю, що активістам, майданівцям, волонтерам, усім, хто має сили, можливості та бажання, треба йти на вибори, аби змінити систему. Бо я згадую Революцію гідності і питаю себе: а що ми змінили? Український народ досягнув зміни частини посадовців, але не зміни всієї шкідливої системи. Від того всі біди. Невдачі старшого та мого покоління – це можливості для покоління сучасного. Ми вже не змінимо минулого, але можемо досягнути кращого майбутнього, як, власне, і планували.

Мені б хотілось, щоб виборці нарешті почали голосувати за людей дії, за тих, хто прагне добробуту для всіх без винятку, а не за жадібних та популістів. Необхідно усвідомити, що політик має займатися політикою, а бізнесмен бізнесом.

– То Ви повертаєтеся?

 

Так, я повертаюся.

 

• А там хто залишиться, якщо ви всі підете на вибори?

За відсутності з нашого боку активних наступальних дій, вважаю, що тим, хто воює з початку АТО, можна і необхідно повертатися. Аби і відпочити, і взятися за активну громадську діяльність.

 

• Хіба? За статистикою, військкомати не виконують плани. Тому що чоловіки ухиляються від мобілізації.

Не знаю, що там зі статистикою, але реальність, порівняно з минулорічною, на мій погляд, свідчить про те, що небайдужим до найближчого політичного майбутнього України можна повертатися і брати все у свої руки, проявляти громадську активність і наводити лад. Усіх, хто на початку йшов добровольцем воювати, можна міняти на нині оновлену регулярну армію.

 

• Що таке порядок у Вашому розумінні?

Порядок – це життя за законом. Що таке закон? Це життя за справедливістю. У тій чи іншій спільноті певні правила запроваджували, щоб люди, як мінімум, не повбивали одне одного за їжу. Далі це еволюціонувало. Закони в Україні, як і Конституція, адаптовані до потреб нашого народу. З певними ще можна працювати, інші варто замінити. А от те, що їх перекручують і створюють бюрократичні умови, щоб без порушення закону не обійтися, – це вже інша справа.

На жаль, накопичення статків досі стоїть вище за бажання комусь допомагати. Посадовці та депутати в першу чергу думають про себе. Адже вони витратились і хочуть своє «відбити». Однак таку практику треба змінювати.

 

• Побутує думка, що депутатів треба відправити на війну. Вона правильна?

Якщо в контексті їх покарання, то маємо розуміти, що захищати свою Батьківщину – це справа почесна, гонорова. Якщо є необхідність когось покарати, то для цього є тюрми.

Там не треба всіх. Будь-кого з добровольців спитайте, і вони скажуть вам, що туди мають їхати тільки ті, хто готовий воювати. Інші можуть допомагати на підсобних роботах в тилу: кухня, ремонт техніки тощо. Хто не в армії, ті повинні просто якісно робити свою роботу, знаходити час на громадську діяльність та всіляко сприяти розвитку країни, запровадженню реформ.

Важко слухати, як певні люди займаються критикою тих, хто в АТО. Все це лиш тому, що некомфортно почуваються з тими, хто все-таки вирішив виконати свій чоловічий обов’язок.

 

• Було на сході щось, що Вас найбільше вразило? Те, до чого не були готові психологічно?

Перше, чого не чекав, – це побачити безстрашні юні обличчя патріотів. Необстріляні, які поняття не мають, що таке війна, але навіжені! Дивився на них і розумів, що вони готові на «подвиг». Інструктори готували їх на моїх очах, вчили працювати гуртом, надавати собі і побратиму допомогу, залягати, складати і розкладати автомат… Воювати вчилися в боях. Може, тому й були такі великі і невиправдані втрати на початках. Тож повторюю, що перемир’я зберегло дуже багато життів. Так, воно далеко не бездоганне, але дієве.

На все життя запам’ятаю ще одну ситуацію. Коли тільки-но прибув у Маріуполь, виїхав з підрозділом на нічне патрулювання. Я був в ейфорії, що захищаю свій народ, свою країну. І щойно ми поспілкувалися з місцевими, як у мене виникло відчуття, ніби я – окупант з автоматом на своїй же землі. Саме тому армійці Маріуполем поодинці не ходять… А часом заїжджаєш у село і дивуєшся, в якому безладі живуть там люди. Бачиш: хатинка, хатинка, хатинка і раптом – великий будинок, паркан добротний… Питаєш: хто там живе? Відповідають: хохли…

За час служби мені з багатьма східняками довелося спілкуватися. Знаю, що більшість з них голосували на так званому референдумі проти України. Та сьогодні вони вже не хочуть ДНР, попри те, що ненавидять Україну і все українське. Втім, присутність військ змушує навіть затятих сепаратистів мовчати. Та це не означає, що завтра вони нас відкрито не зрадять. Гадаю, їх ми вже не змінимо, бо вони – діти Радянського Союзу. Ми можемо тільки завдяки просвіті та іншим заходам змінити їхніх дітей.

 

• В такі моменти не хотілося втекти додому?

Однозначно, ні. Я не для того рвався туди, аби розчаровуватися через чиїсь антиукраїнські висловлювання чи зневірюватися у кращому майбутньому українського народу.

 

Спілкувалась Анна СТАНІСЛАВСЬКА