25-річний військовий капелан, отець Василь Сметанюк з Івано-Франківщини разом з побратимами брав участь у звільненні Харківщини. Зараз воює на півдні країни. Він розповів, як став військовим священником і які виклики долає щодня на передовій.
Отець Василь Сметанюк народився у селі Слобода Коломийського району. Після закінчення Івано-Франківської духовної семінарії імені священномученика Йосафата був душпастирем у парафії Петра і Павла в селі Княждвір. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну їздив на фронт волонтером, згодом вступив до лав ЗСУ як капелан 77 батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ, пише “Суспільне”.
“Я вирішив стати військовим капеланом ще в семінарії. Вже тоді я був одним з організаторів братства “Центр душпастирювання силових структур”, де об’єдналися ті, що вирішили стати капеланами.
З початком великої війни я утвердився у рішенні поєднати служіння Богу зі службою Вітчизні. Якраз в той час була потреба зайняти місце військового священника в 77 батальйоні ТРО, на що я погодився.
В армії я отримав позивний отець Симон. У Новому Завіті він згадується як той, що допомагав Христу нести хрест на Голгофу.
Моє служіння з військом — це особливий вид душпастирства. На війні люди щоденно бачать смерть, відчувають небезпеку, страх, а тому особливо потребують Божої опіки й підтримки. Священник допомагає солдатам у цьому”.
“Ніколи не міг собі уявити, що Різдво я буду святкувати в прикордонному селі Харківської області, звідки щойно вигнали російських загарбників. Деокуповані села виглядають “непрезентабельно”. Багато лиха приніс на нашу землю ворог, яке йому волею Божою обов’язково повернеться. Довелося багато поїздити — відвідував бійців на позиціях. І щоразу з моїм приїздом відчувалося піднесення настрою та якась святковість.
Є такий вислів: “На війні немає атеїстів”. І це — правда. У хвилину особливої небезпеки кожен навертається до Бога.
На цей час роль священника у війську окреслилася ще не повною мірою. Адже раніше у нас не було досвіду такої важкої війни. Тому кожен капелан ще шукає своє місце у такому складному організмі, як військовий підрозділ. На мою думку, саме зараз формуються традиції та засади військового капеланства.
Найважче у цій місії — загибель побратимів. Вони — не тільки мої парафіяни як у мирний час. Це — побратими, з якими живу на одних позиціях, сплю в бліндажах і ділю солдатську їжу”.
“Місцеве населення до мене ставиться, я б сказав, з цікавістю. Більшість з них вперше бачить військового капелана, тим паче католика. Останнє викликає підвищене зацікавлення, тому що, ніде правди діти, вплив російської церкви на східних і південних землях України був відчутний. Греко-католицький священник для місцевого населення — звичайно, “велика новина”. У всіх одне питання: “Коли закінчиться війна?” Люди справедливо вважають, що Богу це відомо. Але навіть нам, його слугам, це невідомо.
Якось довелося хрестити дитину місцевих жителів в деокупованому селі, в якому не було храму. Хрещеними батьками стали бійці нашого підрозділу — з місцевих ніхто не погодився. До слова, воїнів нашого підрозділу охрещувати не доводилося — всі наші бійці із Західної України”
“Віра в Бога на війні важлива. Маю чимало доказів того, що Бог нас захищає. Один з них – коли я освятив автомобіль військових. А невдовзі солдати мені розповіли, що поруч з машиною розірвався російський снаряд. Авто не пошкодило жодним уламком.
Ще один випадок, який стався зі мною. Повертаючись із капеланських курсів на Вовчанськ вночі, в тумані, я був дуже втомленим і збився з дороги. Відчув реальну небезпеку — мені здалося, що я заїхав на територію противника. Такі випадки у нас траплялися. Це загрожувало смертю або полоном.
Я обмірковував, чи не спалити документи, залишити автомобіль, сховатися в лісопосадці, а вдень пробиратися до своїх.
Але, помолившись, вирішив рухатися до найближчої лісопосадки. І тут потрапив на наш блокпост. Там стояли українські бійці. Вони були для мене, як ангели-спасителі.
Деркачова Ольга 
Рязанцева Яна 
Магда Євген 
Волошин Тарас