Відома франківчанка Тетяна Терсенова-Заводовська ось уже вдруге бере участь у проекті „Від пацанки до панянки”. Це жінка, яка свого часу залишила медицину і заснувала модельне агентство „Ювента”, де дівчат навчають стилю, дефіле та етикету. Нещодавно вона втридцяте провела „Франківський подіум” та є спікером „Школи етикету”. „Галицький кореспондент” розпитав пані Тетяну про закулісне життя учасниць проекту „Від пацанки до панянки”, секрети виховання справжньої леді та реальність перевтілення Гидкого Каченяти на Царівну Лебідь.

 

– Як ви потрапили у проект „Від пацанки до панянки”?

Не знаю, хто рекомендував мене у цей проект. Мені зателефонували і запросили на кастинг. Взагалі, мене багато у які проекти запрошували, але я постійно відмовлялася від запрошень. „Ювента” – це моя школа, моє дітище. Я не можу взяти і залишити все на три-чотири місяці. Але перед запрошенням на проект „Від пацанки до панянки” я не встояла. Цей проект просто мій! Коли вперше побачила його на „1+1”, запитала себе: „Чому я не там?” Минули роки, і мені зателефонували.

– Як відбувався відбір?

Я приїхала на кастинг, а там багато людей: медійні обличчя, дружини олігархів, політиків. Подивилася на всіх і подумала: „Боже, що я тут роблю? Проходиш кастинг, а все одно призначать того, кого потрібно”.

Мій кастинг тривав довго – 45 хвилин. Запитували про все, починаючи з дитячих років. Де вчилася, ким працювала, хто мої батьки… Все спілкування писалося на камеру. Після кастингу я поїхала додому. Через три дні мені зателефонували і запросили на ще один, фінальний кастинг. На ньому нас було осіб 12. Учасників поділили на трійки, дали текст і попросили його відтворити. Для діалогу нам дали двох статистів. Коли з нашої групи двох відсіяли, а мене залишили, тоді я зрозуміла, що пройшла.

Пізніше знову був дзвінок, де мене запитували, ким я себе бачу в проекті. Я й сказала, що директором, оскільки 16 років є керівником власної школи краси. Вони не заперечували і запевнили, що обрали для мене саме керівну посаду.

– Ви у проекті розмовляєте українською мовою. Чи були пропозиції розмовляти російською?

Я могла розмовляти російською. Цей проект мали продавати в Росію, Білорусь. Але білоруси і росіяни дивляться його й так в українському форматі.

На кастингу я розмовляла тільки українською, і коли мене запитали, чи я розмовляю тільки українською, я відповіла, що для мене не має значення, якою мовою розмовляти. Але, по-перше, у проекті беруть участь дівчата з усієї України, які розуміють українську, хоча й розмовляють жахливим суржиком. По-друге, я із Західної України. Якщо розмовлятиму російською у проекті, мене вдома зацькують. Я вибачилася перед керівниками і сказала, що розмовлятиму українською і це моя принципова позиція.

– Скільки людей працює на знімальному майданчику?

Близько 45-ти. Приміщення готується до зйомок. Все знімають приховані камери. Це не шоу, це – реаліті-проект. Про жодні постановки не може бути й мови!

– Як виглядає розпорядок дня учасниць проекту „Від пацанки до панянки”?

У них немає вільної години. Все розписано: музеї, уроки хореографії, мистецтва, англійської мови, малювання та ін. Дівчата в кінці дня падають мертві. Для такого контингенту доречні такі навантаження, щоб у них не залишалося ані хвилини на дурниці.

– Існує думка, що у проекті присутні актори, підставні особи, а крім того, є сценарій.

Це не постановочна програма. Люди думають, що є сценарій. Хай Бог милує! Є план занять, заходів, які дівчата повинні відвідати. Наприклад, сьогодні – етикет, завтра – стиліст, післязавтра – візажист, далі – психолог. План розписаний по днях і по годинах. Який сценарій? Половина з них настільки неадекватні, що ти не знаєш, що вони влаштують тобі завтра! Нема серед них ні акторів, ні провокаторів! Яка нормальна людина погодилася б з ранку до ночі слухати матюки, дивитися на таку поведінку, терпіти мордобої? Хто б погодився, щоб йому розбивали обличчя до крові? Не думаю, що хтось би з молодих акторів погодився на таке. Це ж дівчата 19-25 років. Такому актору ще кар’єру робити!

– Учасницям платять гроші за участь у шоу?

Ні!

– Вони безкоштовно показують все своє єство?

А що, хтось їх змушує це робити?! Вони приходять самі. На кастинг прийшло більше півтори тисячі людей. На відборі сидять психологи, які розмовляють з дівчатами та з’ясовують, що стало причиною такого життя, звідки тягнеться те непотрібне коріння. Це дуже складний проект!

– Учасниці справді не покидають будинок протягом чотирьох місяців?

Так. У цій розкішній віллі є кухар, який готує їсти. Дівчата також можуть готувати. Але таких майже немає. З цього набору одна дівчина вміла готувати. Коли у нас був тиждень родини і коли учасницям пояснювали, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, то вони не хотіли цього розуміти, оскільки вони ображені цими чоловіками. Вони не збираються ні перед ким схилятися, бо вважають, що їхня поява на світ – це вже подарунок суспільству!

– Чи потрібні такі передачі?

Дуже потрібні, тому що вони дають мотивацію. Мета проекту – не у перевихованні учасниць. Таке перевтілення неможливе за чотири місяці. Але можна показати цим дівчатам, що є інакше життя.

У проекті є дівчата віком 19, 25, 30 років, і той вантаж сміття, який вони тягнуть за собою всі ці роки, за три місяці неможливо відчистити. Хоча у спілкуванні ти розумієш, які вони беззахисні. У половини з них лайка, вульгарна поведінка – це захисна реакція, бо інакше вони не вміють. Звісно, 90% такої поведінки – це родина.

– Чи можливо змінити таку дитину?

Звичайно. Якщо людина мотивована, якщо вона цього хоче і розуміє, що далі нікуди, вона зміниться. З минулого сезону Настя Фьодорова, Таня Комарова, „Мівіна” працюють. Одна займається благодійністю. Покинула родину, орендує квартиру. Було важко, але якщо людина хоче змін, вони стануться в її житті. Я завжди повторюю слова Форда: “Між сідницями і диваном долар не пролітає”. Потрібно встати і щось робити!

Передача „Від пацанки до панянки” дає можливість, допомагає зробити перший крок, і якщо людина хоче, то вона досягне успіху. Якщо не хоче, хоч тисячу вчителів посадіть – робота буде зведена до нуля!

– Коли учасниця покидає проект, чи підтримують з нею зв’язок?

Так. Дівчата телефонують мені, психологам. Пишуть на електронну пошту, вайбер. Можливо, комусь би відмовила, а тут ні – відповідаю на дзвінок, відписую. Якщо бачу, що писати доведеться багато, то телефоную і розмовляю.

– Скільки  учасниць змінюються на краще?

У минулому проекті з дев’яти учасниць четверо кардинально змінили своє життя. Навіть якщо з десяти одна людина зміниться на краще, це вже велика перемога!

– Чи є улюблениці в проекті?

Звісно. Завжди є. Я дуже емоційна людина. В першому сезоні для мене було все нове, тому я плакала, думала, що помру від туги. У мене серце розривалося на шматки! Тоді мені редактор проекту порадила нікого не впускати в серце, бо все це може закінчитися психдиспансером. Проект дуже цікавий, але важкий у фізичному і моральному плані.

– Розкажіть про своїх колег.

Ірина Зімбельрман – дуже цікава жінка, математик за освітою. Працює театральним режисером. Вона інтелектуалка, дуже жорстка жінка. Я на проекті як третейський суддя. Марина Кінах – більше естетка: стиль, мода. Вона, як мама. Хоча дівчата плачуть на плечі найбільше в мене.

– Що змусило вас колись покинути медицину й обрати модельний бізнес?

Сталося це тоді, коли медицина перестала нас годувати. Це був 2000 рік. Я, лікар, не могла донести зарплату додому. Виходила зі 150 гривнями, платила за газ, світло, квартиру, телефон, і залишалося на одну вечерю.

– Як підбираєте дівчат у свою школу моделей?

Я не шукаю їх. Буває, що на вулиці зустрічаю красивих дівчат, але підходжу тільки до дуже цікавих. Найперше, це має бути дівчина модельних параметрів: висока, струнка, з розкішним волоссям та цікавим обличчям. Нехай це буде не красуня, але у неї має бути цікаве обличчя. На жаль, нечасто зустрінеш таких тепер.

За кордоном цінується слов’янський типаж – відкрите обличчя, рівний коротенький носик. Це не краса, яку ти зробиш за допомогою макіяжу. Крім того, у моделі має бути харизма. Я за те, щоб у мене були універсальні моделі. Через „Ювенту” пройшло дуже багато моделей…

– Скільки з них успішних?

Осіб 60. Кожного року ми набираємо дівчат, які вчаться у нашій школі дев’ять місяців. Найменший набір – 150 осіб. Правда, є такі, хто відвідує школу п’ять-шість років. Є моделі, яких ми виховуємо. Дівчина приходить у „Ювенту” у п’ять років, а йде від нас у 16-17.

– З якими агентствами ви співпрацюєте?

„Ювента” співпрацює з найкращими агентствами світу. Там працюють наші дівчата-випускниці. Особисто я не займаюся відправленням дівчат за кордон. У Києві є наші букери, скаути, які акредитовані в посольстві. Вони ведуть документацію, організовують кастинги. Я цим не займаюся, бо це дуже кропітка справа, а я не маю на це часу.

– Чи багато зрадниць серед випускниць вашої школи моделей?

Кожна друга, в якої корона на голові!

– А є вдячні вихованки? Ким пишаєтеся?

Пишаюся Ніною Павленюк, Ольгою Микитин. Багато з дівчат одружилися, живуть за кордоном. Одна з вихованок живе у Парижі, графиня. Це хороші, красиві дівчата, які знайшли себе у цьому житті.

– Ви – дуже вимоглива жінка.

У мене дуже вимогливим був батько. Я не погоджуюся з сучасною дитячою вседозволеністю! Дитина повинна знати, що можна, а чого не можна. Вона повинна чітко розуміти, де доросла людина, а де його одноліток. У нас зараз стерлися ці межі. Фамільярність породжує неправильну поведінку. Весь етикет починається з поваги молодшого до старшого, на цьому формуються стосунки у сім’ї.

У нашій родині для дітей не існувало слова „хочу”. Ми не мали права його вимовляти! „Слово „хочу” ти будеш говорити тоді, коли зароблятимеш гроші, – говорив нам батько. – Ти маєш право хотіти їсти, пити, спати і ходити в туалет. Все решта за тебе хотітиму я!”

У дитинстві я плакала, бо всі діти гралися на подвір’ї, а ми сиділи вдома. Мій батько не розумів слова „гуляти”. „Ти йдеш на музику – ти гуляєш, з музики йдеш на гімнастику – ти гуляєш”, – переконував батько. Якщо у вихідні нас випускали на дві години погуляти, то перед тим я повинна була розказати повне тлумачення п’яти слів зі словника і п’ять висловлювань відомих людей. Але ми не були обділені! У мене були мудрі батьки! У мене було чудове дитинство! Батько дав нам зрозуміти, що дітей не можна любити серцем. Їх потрібно любити розумом!

Розмовляла Ірина БАБІЙ