У селі кажуть, він до всього має діло і ніяк не всядеться на місці. 41-річний господар Руслан Стефанець із Рудинків, що на Коломийщині, звик пробивати головою глухі стіни і робити неможливе. Чоловік почав відроджувати спершу кінні змагання, а тепер взявся і за кінні ярмарки.

Коні хочуть поваги

«Каштан! Каштан!» – Руслан Стефанець, лиш зайшовши на подвір’я, найперше кличе свого коня. Скучив. Набирає жменю цукрових кубиків. Кінь пасеться, але, вчувши рідний голос, мчить до господаря, як вірний пес.

«Гарний, еге ж? Тим цукром я його і приручив, – сміється чоловік. – Ходіть до стайні, я вам ще Буцефала покажу».

Каштан – гуцульської породи, а Буцефал – ваговоз. Каштану шість років, він красивий, витривалий, чемний і розумний. Настільки розумний, що навіть дитина може впрягати його до фіри. Найбільше Каштан любить, коли його чешуть. Для тієї справи господар має аж три спеціальні щітки.

На конях гуцульської породи дуже здорово їздити, але без сідла – тоді відбувається чудовий масаж на хребет. До Руслана якось навіть зверталися волонтери, аби до нього приїжджали діти з ДЦП кататися на конях. Чоловік згодився, але волонтери десь пропали. Каже, із задоволенням виділяв би годину-дві свого часу для такої доброї справи.

«У науковій літературі пише, якщо хвору дитину місяць катати на коні, і коня годувати лише сухими кормами, без вітамінів, то тварина почне потім хворіти, – розповідає чоловік. – Кінь енергетично забирає собі чужі болячки. Та й фізично теж впливає. Був такий період, що я мав трохи менше роботи коло хати. Тоді я майже місяць день у день катався на коні годину-дві. І що ви думаєте? Стометрівку міг пробігти без задишки – такого ніколи ще не було. Суть у тому, що під час кінної їзди працюють всі м’язи, краще циркулює кров».

Другому коню, Буцефалу, тільки рік і два місяці, а він уже гігантський, м’язистий, одна нога в зап’ясті аж 28 сантиметрів, об’єм грудної клітки – майже два метри. Коли виросте, буде важити понад тонну. Призначення такої породи – перетягувати великі вантажі на короткі дистанції.

«Я коней тримаю не так для праці, як для душі, – усміхається Руслан. – Полюбуватися, як вони бігають, стрибають… Звичайно, і в господарці підмога, але то не основне. Справді. Для роботи маю трактор. А коней я просто люблю. У мене в роду ніхто не тримав коней. Я перший. Обидві мої доньки теж від малого вже прикипіли до коней».

Буцефал – ще «дитина», тому поки що його не впрягають до роботи. Книжка пише, що до трьох років коня взагалі не можна перевантажувати: орати, везти фіру дров тощо. Але люди здебільшого того не дотримуються і цим нищать коней. 

«До коня, як і до будь-кого, треба ставитися з повагою, – каже Руслан. – Якщо колись і надумаю продавати свого коня, то не абикому. Спершу запитаю, чи та людина годує коней зерном. Якщо годує лише тоді, коли кінь працює, то не продам ні за які гроші. Кінь має їсти зерно постійно, то є вітаміни і калорії. А якщо людина тримає коней і не заробляє ними, тоді я взагалі віддам зі спокійною душею».

Утримувати коней – недешеве задоволення. Щомісяця витягує по кілька тисяч гривень. А на голові ще ж величезна господарка.

«Я не кріпак, я вільний»

Зараз Руслан має повно худоби. У всьому селі менше корів, ніж у цього господаря. Вони з дружиною взялися за молочне виробництво: сири, масло, сметана. Щотижня мають багато замовлень.

«Не вдається нічого лише тим, хто робити не хоче, – каже чоловік. – Треба підкочувати рукави і робити. Інакше ніяк. Ще дуже важливий характер. Я завжди знав, що не буде все гладко і легко. Але є мета, яка тримає. Якщо не відчиняються двері, я впруся головою в стіну і знаю, що вона має посунутися. Буду товкти, падати, знову товкти, але вона мусить посунутися. Нехай не вже, а через місяць, два, рік, але я все одно то зроблю».   

Сім’я планує розширювати справу: будувати ще одну стайню, докупити худоби, облаштувати усе по-європейськи – з відеокамерами і навіть красивими вазонами. Але так було не завжди.

12 років тому їм навіть жити не було де. Купили старезну холодну хату, у вікна задувало – ліпили скотчем, ні газу, ні світла, меблів ніяких, навіть холодильника не було. На подвір’ї голо – ні стайні, ні паркана нормального, болото по коліна.

Потроху обжилися. Все своїми руками, працювали навіть ночами. Почали з двох корів, а зараз у них чимале господарство.

Тепер щодня те саме – прокидаються вдосвіта. Найперше стартує обхід худоби. За день не раз треба і погодувати, і напоїти. Почистити стайню. Дощ, сніг, буревій – байдуже. Вдягаєш дощовик, гумаки по коліна і сунеш надвір до роботи. Болить зуб чи голова – те саме. Немає ні Паски, ні Різдва – худоба нікуди не дівається на свята і у вихідні.

Корови тут не бідують. Час від часу Руслан навіть привозить ветеринара, аби зробив тваринам УЗД. Доять не руками, а доїльними апаратами. Молоко регулярно здають на аналіз.

«Важко. Іноді дуже важко. Але хіба краще відправити чоловіка в Польщу на помідори?» – каже дружина Людмила.

«Я вже скуштував заробітчанської праці. Не хочу більше, – продовжує Руслан. – Дивіться, я зараз собі сів і з вами говорю. Свою роботу потім наздожену, трохи пізніше нині закінчу, але я сам собі керую. Схотів – сів, схотів – випив кави. Ніхто мене в плечі не гонить. І хоч роботи коло своєї господарки дуже багато, іноді з шостої ранку аж до опівночі на ногах, але я не кріпак, я вільний».

Немає неможливого

Вперше кінні змагання Руслан побачив у Чернівецькій області. Зачарувався. Захотів і сам таке зробити. У селі ніхто не вірив, глузували, крутили пальцем коло скроні.

«Я простий хлоп, без зв’язків, але якщо ти чогось дуже хочеш, отже ти маєш силу цього досягнути. Знайшов сани, разом із хлопцями переварювали ті сани, домовився за територію, накупив медалі… Словом, то таких проблем було, ночами не спав, можна було помішатися, – сміється Руслан. – Але я це зробив. Потім вдруге зробив. І втретє. Виклав відео змагань у Фейсбук, і посипався шквал критики. Люди писали, начебто коней гроблять такими вантажами. Всім не поясниш, що ця порода – для праці. Коли атлети змагаються між собою, ніхто ж не кричить, що то знущання зі спортсменів. А взагалі по селах усі коні, незалежно від породи, роблять по-чорному: тягнуть ліс, гравій, на городах гарують. Просто люди в Фейсбуці того не бачать. Через критику я більше не хотів влаштовувати кінні змагання».

Але на цьому Руслан не заспокоївся. Взявся відроджувати кінний ярмарок у сусідньому Заболотові, який ще наприкінці ХІХ століття був центром кінної торгівлі. Сюди з’їжджалися з різних регіонів і навіть країн. У радянські часи торгували трохи менше. На початку 90-х ярмарки відновилися, а потім знову занепали. 

Ярмарок таки провели. Недавно. Стільки люду зібралося, і ще більше коней. Були навіть із сусідніх регіонів. Також Руслан влаштував з’їзд фірманів у Рудниках. До речі, біля відомого кремезного 800-річного дуба, який занесений до Червоної книги.

Такий з’їзд чоловік планує організувати ще не раз. Так само, як і ярмарок. Щоправда, наступного разу, навесні, Руслан задумав, аби на ярмарку не лише кіньми торгували, але й всякою свійською живністю.

«Все знову вдасться, я переконаний, – усміхається чоловік. – Лиш би ніхто під руки не скиглив. З людьми, котрі легко здаються, я навіть не маю про що говорити. Бо немає нічого неможливого».  

Наталя МОСТОВА