За тиждень до початку повномасштабного вторгнення він повернувся з Норвегії, бо передчував, що почнеться велика війна.

Старший бойовий медик мінометної батареї 75 батальйону 102 окремої бригади імені Дмитра Вітовського Роман Дергун на позивний Янкер з 1 липня 2022 року боронить українську землю на Запорізькому напрямку.

Про найважчі дні Революції гідності, в якій брав участь, специфіку роботи бойового медика і те, що болить військовим у тилу, Роман Дергун розповів Суспільному.

У Норвегії Роман Дергун працював з 2014 року.

“Мені казали: “Залишайся, бери жінку, дитину, приїжджайте. Ми тобі дамо хату, будеш працювати”. Я відповів: “Ні, ви знаєте, у мене там — дім. У мене — жінка, дитина, мама, брати, сестри, мій рідний дім”. Чесно: я б не витримав, якби тут була війна, а я сидів там”, — розповідає чоловік.

Спершу чоловіка не хотіли брати до війська через контузію, яку Роман отримав під час Революції гідності.

“Для мене Майдан не почався саме тоді, коли побили дітей. Ще були акції у квітні — “Вставай, Україно”. На Майдані я був майже весь час, декілька разів їхав додому. Але 19 лютого отримав контузію. Ми стояли під щитами, я був біля пам’ятника засновникам Києва. Постійно на нас бив “трансбой”, вода лилася, ти — мокрий. І тоді десь дві або три гранати я зловив на щиті. Просто вибух гранати — мене хвилею відкинуло”, — пригадує Янкер.

Піти на фронт Романові Дергуну вдалося 1 липня 2022 року.

“У мене ж документи — після контузії. Не брали мене. Потім записався в ТрО, де тільки можна. Чекав, чекав, чекав. Не знав, що робити. Я мусив потрапити, бо не міг сидіти. І мені кажуть: “Є місце медика”, — розповідає військовий.

Янкер служить у мінометній батареї 75 батальйону. Головне в його роботі — зберегти пораненому життя.

“Коли обстріли, і в тебе є поранений — ти “летиш”. Ти просто не звертаєш увагу, що там — ями, ще щось. Ти тиснеш газ до підлоги. Головне — встигнути врятувати людину, а про все інше якось не думається”, — говорить бойовий медик.

Перебуваючи під час відпустки в тилу, Роман хвилюється за побратимів на передовій.

“Ти сидиш тут, а думками — там. На фронті — люди, яким ти потрібен. Я розумію, що тут — сім’я. Теж потрібно. Але там ти більше потрібен зараз, бо — біда. В країні — біда”, — каже Янкер.

Зі слів військового, часом йому стає боляче через поведінку деяких цивільних у тиловому місті.

“Був момент, коли ти приїхав: “стометрівка” гуде, народ гуляє, там п’ють, “гульбанять”, музика грає. Навпроти стоять плакати хлопців загиблих. Хоч майте повагу до них. За нас мовчу: ми ще самі за себе поки можемо — боремося. Але ті хлопці віддали життя за кого? Серце стискається, іноді плакати хочеться”, — говорить бойовий медик.

Святкування, каже Роман Дергун, може бути лише після параду на Червоній площі.

“Росіян треба бити, знищувати й відкидати якомога далі. Я думаю — за Урал. Тоді будемо мати трохи спокою. Інакше доведеться і дітям, і онукам воювати”, — додає Янкер.

Читайте також: Бійці 102 бригади з Івано-Франківщини облаштували бліндаж-криївку на Запоріжжі