Надія Андращук – корінна гуцулка з туристичного осередку на Прикарпатті – села Микуличин. Дівчині – 25 років, вона побувала у понад 10-ти країнах світу, володіє п’ятьма мовами й зупинятися на цьому не планує. Останніх сім років Надія фактично прожила за кордоном, більшу частину часу – у Польщі. Ця історія про захопливі мандрівки, які демонструють, як сміливість та бажання рухатися вперед допомагають пізнавати світ та самого себе.

 

З чого все почалося

Своєю першою серйозною поїздкою Надія вважає виїзд на навчання до Польщі, адже саме тоді все й почалось. «Я навіть і не думала, що моя життєва стежина набуде такого сюжету і що зовсім скоро почну вільно володіти різними мовами, без проблем подорожувати країнами та спілкуватися з людьми з усього світу», – розповідає дівчина.

За кордоном вона закінчила бакалаврат і магістратуру. У 2012-2015 роках прикарпатка навчалася у місті Гожув-Великопольський, поблизу кордону з Німеччиною. У місцевій Академії імені Якова з Парадижа дівчина студіювала спеціальність «Туризм і рекреація».

«Коли прибула до Польщі, то володіла польською на рівні «добрий день і до побачення». Довелося багато працювати, перший семестр був справді складним: зранку заняття, після яких у гуртожитку 2-3 години додатково вчила саму лише мову. На щастя, світ не без добрих людей і мені допомагала полька Аня, з якою ми познайомились на другий день після мого приїзду», – згадує Надія.

Після другого курсу навчання, влітку 2014-го, прикарпатка пройшла двомісячну практику в громаді Бад-Заров у Німеччині, що розташована на землях Бранденбург. Працювала в турфірмі, що займається промоцією регіону, створюючи туристичні маршрути, атракції, роблячи рекламу тощо. Це була перша поїздка Надії за межі Польщі. Дівчина розповідає, що було важко, адже на той час вона погано володіла англійською, а німецьку тільки починала вивчати, але все одно із задоволенням згадує про цей досвід.

 

Контраст півдня і півночі

У 2015 році українка переїхала до Познані, де два роки вивчала «Туризм і рекреації» у магістратурі. Після першого року навчання Надії поталанило по обміну виїхати до Португалії, в населений пункт Коїмбра. «Це справжнє студентське містечко, неймовірно красиве й зі своєю унікальною атмосферою, – ділиться враженнями дівчина. – Португальці кажуть, що Коїмбра – це маленький Кембридж. І щось в цьому є, бо й справді тут збереглися давні традиції. Щороку вони проводять багато студентських фестивалів і посвяту першокурсників. У них навіть своя форма одягу є».

Надія також зауважує, що Коїмбрський університет, у якому вона мала змогу навчатися, є найстарішим на Піренейському півострові, йому понад 700 років. Саме це місце дівчина вважає початком відліку своїх пригод, зокрема з португальською мовою і мандрівками. Адже тут вона вперше вирішила подорожувати автостопом і використовувати альтернативні методи ночівлі, як-от КаучСерфінґ.

«Саме у такий спосіб можна найкраще дізнатись про культуру народу. Місцеві мешканці показують тобі все із зовсім іншого боку, не так, як це заплановано типовими туристичними турами», – запевняє українка.

Після студентського обміну в Португалії Надія поїхала до Фінляндії. Розповідає, що це стало шоком для її організму, адже в Португалії було тепло, а на півночі Європи, тим паче в січні – холод. Дівчина каже, що її приємно вразила їхня система освіти, зокрема підхід до студентів.

«Там не важливо, чи ти спілкуєшся з професором, чи зі звичайним викладачем, завжди є взаємоповага. Здається, ніби це давній знайомий, який щиро намагається допомогти», – розповідає Надія.

Прикарпатка також каже, що крім цього, всі добре говорять англійською, хоч і дуже люблять свою фінську. Вона із захопленням згадує менталітет нащадків вікінгів: «Фіни дуже дбають про природу і своїх мешканців. Дуже часто ходять в сауну, найчастіше біля озера, в якому одразу й купаються, а поруч п’ють пиво й смажать ковбаски. Тільки вони так можуть. У них сауна в кожній хаті, навіть у гуртожитку вона була».

Єдине, чого їй бракувало у Фінляндії, – це сонця, взимку дуже важко без нього. У квітні вже було легше, бо настали досить довгі дні, ясно від 8-ї до 22-ї години, а в червні взагалі починаються білі ночі.

Надія також наголошує, що її навчання у Польщі було безкоштовне, а студентські обміни у Португалії й Фінляндії фінансувалися програмою «Erasmus +» і цих коштів було цілком достатньо, щоб прожити. Коли дівчина порівнює Португалію та Фінляндію, то каже, що їх поєднує спокійний підхід до життя. Проте якщо запальні жителі півдня характеризуються своєю відкритістю до людей, то фіни, навпаки, тримають дистанцію.

 

Автостопом по Європі

Навчаючись по обміну в Португалії, Надія зробила важливий, проте нелегкий крок, який зрештою штовхнув її далеко вперед у подоланні страхів. «Одного осіннього дня ми з компанією кількох ентузіастів вирішили поавтостопити з Коїмбри до Саламанки, а з Саламанки – в гори Сіера де Гредос. Наша команда – це четверо молодих і трошки (або навіть дуже) шалених і спраглих нових відчуттів студентів: Самуель (Чехія), Стефан (Болгарія), Аня (Польща), ну і, звісно ж, я. Це була вражаюча пригодницька подорож», – згадує українка.

Дівчина розповідає, що вони навіть не були близькими друзями. Їхнє знайомство було коротке, адже часу на роздуми не було, тому всі погодились їхати разом. Після дискусії одразу взялися до швидкого приготування, зокрема визначили маршрут і зібрали все необхідне для мандрівки.

«Ми поділились на дві пари, але 300 км проїхали разом. Першим водієм, який зголосився нас підвезти, був студент, у якого заднє сидіння машини було завалене літературою. Та це не завадило хлопцеві нам допомогти. Книги швидко знайшли місце в багажнику, а ми – в салоні автомобіля», – каже прикарпатка.

Першого ж дня мандрівникам вдалося подолати за п’ять годин 500 кілометрів. Надія запевняє, що це нереально швидко, адже іспанці неохоче підбирають автостопників. Та навіть незважаючи на те, що вони через зливу промокли до нитки, знаходилися добрі душі, які підвозили їх, навіть інколи змінюючи заради цього власний маршрут.

«Коли ми прибули до Саламанки, то почали шукати місця на ночівлю в хостелі, але всюди було зайнято. Заморені багатогодинними пошуками, ми з важкими наплічниками вже думали переночувати в наметі, але все було мокрюще, бо весь час дощило, тому вирішили востаннє спробувати. Хлопці пішли перевірити два хостели – для паломників і звичайний. Місце було лише в останньому, де за ніч треба було заплатити 50 євро. Але нас врятував Самуель і його ораторські здібності, адже він, абсолютно не володіючи іспанською, а тільки португальською на початковому рівні, виторгував ціну 50 євро за всіх», – розповідає Надія.

Щоб виїхати з Саламанки, студенти витратили багато часу і зусиль, але їм врешті таки вдалося піймати автомобіль. Та коли вони познайомилися ближче з водієм, то це кардинально змінило хід подій. Сталося так, що Едуардо (так називався чоловік) запропонував друзям переночувати в його домі.

«Ми спочатку сумнівалися, чи все правильно зрозуміли, бо він говорив іспанською і знав лише кілька англійських слів. Але після кількахвилинної наради все ж вирішили залишитись – і це була дуже вдала ідея! Едуардо залишив нам ключі від будиночка і поїхав вирішувати свої справи. Повернувся аж за дві години, а ми прогулялись околицями й почали готувати вечерю», – ділиться враженнями українка.

Коли іспанець повернувся, то привіз пиріг і почав допомагати на кухні. Надія розповідає, що була вражена тим, що він смажить картоплю з часником так, як на її батьківщині в Карпатах, та ще й з білими грибочками. «Той запах, та атмосфера і магія гір перенесли мене думками на хвилинку додому. Спільна вечеря, співи і розмови доповнили вечір. Будиночок Едуардо – це дуже затишне місце з душею», – згадує дівчина.

Зранку на мандрівників чекала ще одна несподіванка – перший сніг, та це їх не зупинило, хоч вони і не мали спеціального спорядження для таких погодних умов. Новий приятель завіз друзів до підніжжя гір, де і почалося їхнє підкорення схилів Сіеро-де-Гредос. Пройшовши чимало кілометрів, вони вирішили спробувати вийти на першу вершину.

«Було вже за 5-ту годину пополудні, підкрадалась темрява, по дорозі повинно було бути три хатки, але ми не могли знайти жодної, а пройшло вже кілька годин. Воно б нічого, але складність полягала в тому, що було темно, маршрути не позначені, навкруги багато каміння і снігу. Нам довелось спускатись каньйонами і обривами, було небезпечно, весело й водночас страшно, але близько 10-ї години ми таки знайшли хижу, і це було справжнє свято. До повного щастя, всередині були сухі дрова, і ми змогли розвести ватру», – каже прикарпатка.

Дівчина запевняє, що вечеря, котру вони тоді приготували, була однією з найсмачніших, яку їй доводилося їсти. Наступного дня туристів чекало справжнє диво – золота і сонячна осінь. Виконавши неписаний закон гір «спалив сухі дрова – приготуй наступним», студенти вирушили в низини. То був останній маршрут їхньої експедиції горами, з якої вони поверталися до Коїмбри автостопом та БлаБлаКаром. Друзі й досі підтримують контакт, а час, проведений в міжнародній групі, Надія називає незамінним досвідом.

 

За сім днів до кінця світу

Натхнена попередніми пригодами, прикарпатка вирушила у ще одну, не менш захопливу мандрівку, але цього разу пішохідну. Це місце довгий час надихало дівчину з розповідей знайомих, фільмів і навіть творчості Пауло Коельо. Каміно де Сантьяго, або Дорога Святого Якоба – одне з трьох найпопулярніших паломницьких місць в Європі.

«Це була виключно моя ініціатива, котру я хотіла здійснити самотужки, але, як кажуть подорожні, «під час Каміно ти ніколи не ідеш сам». Я подолала майже 200 км за тиждень і переконалася, що на шляху завжди є хтось поруч, а також Бог і багато думок у голові», – розповідає Надія.

Українка згадує, що під час мандрівки зустріла людей зі всіх континентів, окрім хіба що Антарктиди. Каже, що такий досвід кардинально змінює і ставить багато запитань, на які ти знаходиш відповідь.

«Португальське Каміно має два шляхи. Традиційний починається з Лісбони (біля 630 км), а коротший – з Порто (245 км, приблизно два тижні в спокійному темпі). Я не мала конкретного плану, знала тільки, що почну з Порто. Але дорогою мене просвітило змінити плани. В мене було тільки десять днів, тому потрібно було думати раціонально. Вирішила потягом доїхати до Валенси, останнього міста в Португалії, звідки й розпочала свою подорож», – говорить дівчина.

Від Валенси до Сантьяго Надія йшла чотири дні, а це 118 км дороги. Серед інших прикарпатці запам’яталося містечко Туя в районі Галіції, адже, за її словами, воно значно відрізнялося від інших своїм особливим колоритом. «Коли я прибула до Сантьяго, мені здалося, що місто охопила магія – всі ті щасливі люди, які подолали цей шлях, ринули з різних сторін на головну площу біля Кафедрального собору, від чого на ній панувала неймовірна атмосфера», – згадує українка.

Але це був ще не кінець її подорожі. Звідти дівчина за три дні подолала ще 82 км до Фіністери. «Згідно з легендою, паломники приходили сюди після Сантьяго, бо вважали, що саме тут кінець світу, адже на вказівнику пише 0 км, і на цьому місці спалювали своє взуття. Коли я подолала останню вершину, на якій стоїть маяк, мені перехопило подих від місцевої краси та спокою, бо, незважаючи на сильний вітер, і справді було враження, що ти на кінці світу», – ділиться враженнями Надія.

Прикарпатка каже, що кожен керується власною метою, вирушаючи Шляхом Святого Якова, але всі переконуються в одному – ця дорога сповнена підтримкою та допомогою. «Людина завжди є людиною, де б вона не була. І зовсім не важливо, якої ви національності чи раси і що спілкуєтесь різними мовами», – запевняє дівчина.

 Далі буде

Наразі Надія проживає у польському місті Познані. Працює консультантом у туристичному бюро, а також водить екскурсії, задля чого здала непростий екзамен, який підкоряється не кожному. Дівчина має багато ідей для майбутніх мандрівок.

«Найближчим часом планую з’їздити на лижі в польські Татри. Дуже хочу до Японії і Канади, можна було б пожити там хоча б півроку, відвідати Південну Америку. Мрію підкорити Монблан, а також проїхати велосипедом від Познані до наших рідних Карпат. Найбільш масштабним є задум подолати маршрут тихоокеанським хребтом «Pacific Crest Trail», що проходить через три американських штати від Мексики до Канади, а це 4265 км. Ідей насправді дуже багато, поволі буду здійснювати, але попереду важка праця», – розповідає українка.

Чи повертатиметься жити в Україну, дівчина не каже. Мовляв, час сам намалює потрібний план, а зараз треба рухатися вперед. Зокрема, вона хоче володіти мінімум десятьма мовами, адже вважає їх козирем будь-якого подорожнього.

«Саме через мови можна пізнати культуру і специфіку народу. Читаючи літературу в оригіналі, слухаючи місцевих чи просто замовляючи каву їхньою говіркою. Тоді з тобою зовсім по-іншому спілкуються, навіть напоєм чи обідом можуть безкоштовно пригостити (зі мною таке траплялося не раз). І зовсім не важливо, що ти ледве щось там склеюєш докупи – їхня радість з цього читається в очах», – запевняє Надія.

Наталія ІВАНКІВ