«Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди, і пізнавати Тебе – Схід з висоти. Господи, слава Тобі». Цей тропар Різдва за кілька днів лунатиме в наших храмах, а поки що ми чекаємо на одну із найсвітліших подій в історії людства. Кожен у свій спосіб, зі своїми турботами, болями, клопотами, хвилюваннями та радостями. Митці чекають по-особливому і щедро діляться з іншими цими очікуваннями. Як писав Річард Рор, «Прийди, Господи Ісусе» – це мантра Різдвяного посту, яка означає, що вся християнська історія мусить пережити певного роду свідому порожнечу, своєрідну навмисну недовершеність. Ідеальна повнота точно настане…»

Цьогорічна виставка «Різдвяна» – це про спробу пережити таку порожнечу очікування у мистецтві. Бо ж мистецтво завжди пропонує іншу оптику, коли сподівану, а коли ні, а іноді й взагалі неприйнятну, на перший погляд. Адже Різдво – це не зовсім про сніг та декорації, це радше про чистоту та велич і про історію. Саме таку багату розповідь українського Різдва створюють скульптура, живопис, графіка, декоративне мистецтво, різдвяні павуки, представлені в експозиції. Більше 50 робіт не про сніг, хоча і про нього теж, а про очікування, тишу, повернення і спогад. Бо ж не секрет, що для багатьох із нас Різдво – це про дитинство, про ті часи, коли ретельно вчилися колядки, коли вірилося у справжність блиску снігу і непроминальність найрідніших людей. Останні роки Різдво для нас – це світлий і болючий спогад про ті роки, коли ми промовляли «Христос рождається!» під дзвін першої зірки, а не під тривоги та вибухи.

Цьогорічна експозиція і про Різдво минуле, і про Різдво сучасне. Так хочеться, коли заходиш до виставкової зали, зустрітися поглядом з немовлям Ісусом, але знічуєшся під пильним поглядом Василя Сліпака (робота Тараса Лободи «Портрет Сліпака»), відчуваєш дотик-захист того, у кого «Миколай» - це позивний (робота Василя Семка «Позивний Миколай»), і безмежну вдячність тим, завдяки кому ти можеш бути в Різдві.

Варто пам’ятати, що «Ми можемо пригорати дитятко чи воркувати до нього, але будь-яка духовність, що надто багато уваги приділяє немовляті Ісусу, очевидно, ще не готова до повноцінного дорослого життя» (Річард Рор). Тут, на цій виставці, історія Різдва глибока, історія про народження історії та творення, тому на ній чимало того, про що хтось може спитати: «До чого тут Різдво?» «Та до всього», – відповім я. Бо ця виставка про сенси і про шлях, який освітлює вифлеємська зірка. Тому тут і квіти, і люди, і будівлі.

«Погляд віри», «Унівський монастир», «Вечір у кварталі тіней» Олега Чуйка про сакральне посеред галасливого та суєтного світу; «Митрополит Андрей Шептицький» Ігоря Семака про мудрість віри; «Вечірня зірка» Юрія Фреїва про самість (самотність?), в якій маєш бути, бо ж пізнання серед юрби неможливе; чорно-біле «Різдво Христове» Наталії Золотарчук, «Зимовий етюд» Зої Слободян, «Арктичний рельєф» Ореста Костіва про тишу чекання; «Передзвони Різдва» Богдана Губаля про хвилювання від цього очікування та першу радість. Усе живе, усе дихає: камінці, перетворені Іриною Погрібною на «Шопку», птахи (райські? казкові?) Михайла Мурафи.

Ну і перед чим стояла найдовше. Перед «На засніжених схилах» Володимира Сандюка, бо гріюся його теплом посеред холоду (я зараз не про погоду). Перед «Святою родиною» Володимира Кіндрачука, бо ця витончена та делікатна білизна, вишукані плавні лінії, з яких народжується любов, просто зачаровує. Перед «Etude з яблуком» Світлани Хміль за те, що у ній можна заблукати. Перед багатоликим «Різдвяним» Богдана Бринського, де оживають тіні та стають справжньою історією Різдва – яскравою і тихою одночасно.

І на виході знову затрималася перед «Шопкою» Ірини Погрібної. Пригадалося Екклезіястове про те, що час розкидати каміння і час його збирати. Зібране мисткинею, воно зажило іншим життям, де час доходить своєї, відомої тільки йому повноти, а в яслах свої перші солодкі сни бачить той, хто дасть шанс на порятунок усім нам. Просто треба пам’ятати, що «ми завжди є «стаєнкою», у якій наново народжується Христос. Й усе, що можемо робити, - це дбати, щоб наша «стаєнка» була чесною та смиренною, і тоді Христос обов’язково народиться в ній» (Річард Рор)

Ольга ДЕРКАЧОВА