Протягом багатьох місяців інструктор-волонтер з бойової підготовки 102 бригади, морський піхотинець Сергій Галкін тренує хлопців, роблячи з них спеціалістів у військовому ремеслі.
З бригадою він почав працювати з самого початку війни – тренував два батальйони та управління, пише «Галицький кореспондент» з посиланням на сторінку 102 бригади.
«Сюди приходили бізнесмени, айтівці, лікарі, будівельники, професори, фермери – вони ніколи не тримали зброї у руках, їм було страшно від пострілів. У березні та квітні я проводив з ними заняття на Лисецькому полігоні. Потім виїхав з ними у Запорізьку область, де ще два місяці допомагав готувати особовий склад», – пригадує Сергій.
Потім його запросили готувати особовий склад в інших підрозділах ЗСУ – більше, ніж пів року їздив по різних місцях дислокації, поки знову не запросило командування 102 бригади, і навесні Сергій повернувся.
Волонтерством та допомогою армії Сергій займається ще з 2014 року – їздить по підрозділах, возить їм різні речі, тепловізори, надає поради та консультації, адже має чималий досвід служби.
До армії Сергія не беруть за станом здоров’я – має травму та другу групу інвалідності. Пухлина в голові та пластиковий імплантат в коліні, в результаті чого часті головні болі, болі в коліні, часткова втрата здоров’я – саме таку данину віддав Сергій Україні, виконавши свій обов’язок щодо захисту держави від ворога.
Сергій – морський піхотинець, служив у Феодосійському батальйоні морської піхоти, був свідком та учасником подій захоплення Криму у 2014:
«Я був сержантом, командиром відділення морської піхоти. Жив у Феодосії, мені там все подобалось, ми займалися спортом по 4 години на день, постійно пропадали на полігонах, на різних навчаннях. Наш батальйон входив до складу резерву НАТО і ми постійно їздили по країнах НАТО, брали участь у спільних навчаннях. Я отримував від цього задоволення. Моя сім’я жила також тут, у Феодосії, ми навіть отримали кримську реєстрацію, хотіли залишитись назавжди».
Але у березні 2014 року все змінилося – одного дня вони зіткнулися з тим, що пункт дислокації батальйону оточили російські війська, периметр замінували протитанковими мінами.
«Почали вимагати скласти зброю і здатися, – каже Сергій. – Командування батальйону привело підрозділ у підвищену боєготовність, усім видали зброю і чекали на накази від вищого командування. Так тривало декілька тижнів, до місяця часу. Наказів зверху не було ніяких і ніхто не знав як діяти. Спочатку були плани здійснити прорив на материкову Україну, але всі розуміли, що без підтримки це здійснити було практично неможливо, це було б самогубством».
Сергій пригадує:
«На нас здійснювався сильний психологічний тиск – кожного дня нам погрожували та вимагали скласти зброю. Більше 50% особового складу батальйону були місцевими або мали тут родичів, батьків, сім’ї. Їх батьки щодня приходили під розташування і казали їм: «Сину, складай зброю». Постійно проводились мітинги місцевого населення, на яких нас закликали здатися. Поступово люди почали складати зброю і переходити на бік ворога, адже вони не могли піти проти своїх батьків, рідних. Одного дня я зрозумів, що з сержантів мого взводу я залишився один – інші здалися. Мене переконували, що в Києві владу захопила хунта, пропонували посади в російській армії. Але є такі речі як честь та совість – вони не продаються. Мої честь та совість не продаються!».
З часом із 680 чоловік особового складу батальйону залишилося тільки близько 140. Усі інші перейшли на бік ворога. Було домовлено, що ці 140 чоловік будуть вивезені автобусами з Криму.
«Нам сказали, що завтра об 11 годині нас вивезуть на автобусах і багатьох відпустили додому зібратись. Моя дружина та дитина вже були давно на материковій Україні – я сказав їм їхати, як тільки запідозрив, що тут щось буде відбуватись. Я залишився ночувати в казармі, де нас було близько 50 чоловік. Приблизно о 4 годині ночі вони почали штурмувати нашу частину – БТРи прорвали ворота і заїхали на територію, вертольоти зависли над частиною і з них висадився спецназ, по вікнах почали стріляти з кулеметів та з ПКТ – і у дірки закидали димові та світло-шумові гранати. Вони не мали на меті нас вбити – хотіли принизити, познущатись, продемонструвати, як вони взяли штурмом морську піхоту України. Вони дві години нас, беззбройних, штурмували. Коли нарешті ввійшли всередину, почався рукопашний бій. Мене кілька разів вдарили чимось, мабуть прикладом автомата. Я знепритомнів, а коли отямився, мене поклали до стіни, я почав співати гімн України, мене знову вдарили по голові і я відключився. Потім нас повантажили в “Урали” і повезли кудись. Коли ми вилізли з “Уралів” – перед нами стояв якийсь їх офіцер і наш офіцер-зрадник – вони почали нас вербувати і переконувати здатись. Ще кілька людей перейшло на сторону ворога. Після цього нас відпустили, ми подзвонили нашим, які приїхали нас забрати».
«Далі я приїхав у свою казарму, щоб забрати речі, – продовжує Сергій. – В мене було два рюкзаки. В одному були цінні речі: всі мої документи, а також гроші, золото, ноутбук з моїми фотографіями. Проте шафа, в якій стояли рюкзаки, була зламана і рюкзаків не було – вони вкрали усі мої речі. Мені так і не повернули їх».
Близько 11 години автобуси вивезли їх у Чонгар, звідти – в Мелітополь, звідки літаком доправили до Києва. У Києві зустрічали журналісти, деякі політики, брали інтерв’ю. Після цього вони отримали нове місце прописки – в Миколаєві.
В Миколаєві в Сергія почалися сильні головні болі, і на ВЛК встановили, що є пухлина в голові. Сказали, що для служби в армії непридатний. Морського піхотинця звільнили, а потім зняли з військового обліку.
У Сергія є освіта інструктора з фізичної підготовки, а у 2019 році він отримав ще один диплом – юриста. Тепер займається адвокатською діяльністю – допомагає військовим відстоювати свої права. Каже, не програв ще жодної справи по військових.
Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!
Деркачова Ольга 
Рязанцева Яна 
Магда Євген 
Волошин Тарас