Як франківські пенсіонери опинилися на вулиці, намагаючись допомогти своїм дітям

Микола Мартинюк і Агафія Скотнік – літні люди, яким за 75 років. Пенсіонери не знають одне одного, проте свого часу обоє опинилися у схожих життєвих ситуаціях, коли на порятунок синів віддали квартири і, по суті, стали безхатьками. Роками через офіційні структури вони намагалися повернути своє майно, проте зробити цього не змогли. Адже їхні підписи стояли під договорами купівлі-продажу квартир, а додаткові обставини, які здавалися пенсіонерам гарантією повернення житла, насправді не мали ваги.

Заради волі

У 2013-му сина Миколи Мартинюка заарештували за підозрою у зґвалтуванні. Під час досудового розслідування чоловік перебував у СІЗО й, будучи за ґратами, написав батькові довіреність на право розпоряджатися його однокімнатною квартирою на вул. Симоненка. Франківець каже, що за гроші з продажу квартири його адвокат обіцяв вирішити питання в суді.

«Мене засудили за злочин, якого я не вчиняв», – запевняє син пенсіонера Володимир Мартинюк. Він розповідає, що 2 лютого 2013 р. його затримали правоохоронці на вулиці, коли він повертав мобільний телефон дівчині, яку напередодні підвозив у власному авто. Дівчина заявила, що її було зґвалтовано, і вказала на Мартинюка.

«У поліції з мене почали одразу збивати гроші, казали, що інакше сяду надовго. Просили три тисячі доларів. Розуміючи, що влип, я почав думати за адвоката. Проте Михайло Лукінів (адвокат – авт.) сам мене знайшов, запропонував свої послуги. Сказав, що за свою роботу візьме 500 доларів, ще за 10 тисяч обіцяв вирішити питання з суддею. Грошей таких я не мав, тому написав батькові довіреність на квартиру і попросив його продати нерухомість», – розповідає Володимир Мартинюк.

В результаті Микола Гнатович пішов до нотаріуса. Він зізнається, що мало розумівся на цій процедурі. Каже, що квартиру на продаж не виставляв, а покупців на оглядини напередодні підписання договору привів син адвоката. З собою на угоду нікого не взяв, адже не було кого брати. Інший його син загинув у Польщі приблизно в той самий час, коли Володимира посадили в СІЗО.

«Прийшов син Лукініва, ще один чоловік і покупець – колишній міліціонер Микола Рижко. Вони оглянули квартиру, і Рижко сказав, що йому все підходить. Я подумав: бери, аби лише сина випустили з в’язниці», – пригадує пенсіонер.

Через якийсь час, як розповідає Микола Гнатович, вони з сином Лукініва і покупцем Рижком пішли до нотаріуса. Там договір купівлі-продажу квартири оформили на матір екс-міліціонера. «Сказали мені читати договір, що там пише – я толком не второпав. Договір купівлі-продажу підписував я і мати міліціонера, адже формально покупцем була вона. З договору виходить, що квартиру я продав за більше, як 15 тис. доларів. А я тих грошей узагалі не бачив. Думав, що вони одразу передали їх Лукініву. Тепер розумію, що з мене зробили дурня», – розчаровано розповідає чоловік.

Микола Гнатович перебирає старі папери і витягує з папки договір завдатку, який начебто напередодні отримав від покупця квартири. Пенсіонер запевняє, що і цих грошей не бачив: «Я не тримав у руках ні копійки. Під час розрахунку не питав, де гроші, а баба, котра в мене ніби купувала квартиру, нічого не казала».

Чоловік пояснює, що стрепенувся, коли сину зачитали вирок – відправили його на п’ять років до в’язниці на Долинщині. Каже, що тоді почав питати в адвоката: «Де гроші?», а він відповів, що грошей не брав.

Пенсіонер підозрює, що адвокат Лукінів міг бути знайомий з покупцем квартири, адже теж колись працював правоохоронцем. «Мене розвели, як дурня», – хитаючи головою, закінчує свою розповідь Микола Мартинюк.

Сьогодні пенсіонер з дружиною проживає в убогих умовах на Богородчанщині. Відбувши у в’язниці термін покарання, син виставив батьків за двері. Річ у тім, що пенсіонери проживали саме в тій однокімнатній квартирі на Симоненка, хоча формально мати подарувала її сину.

«Поки Володя був у в’язниці, ми жили в іншій двокімнатній квартирі, та потім він вигнав нас, адже звинувачує в усьому мене. Мовляв, я сам винен, що не спитав за гроші і фактично подарував його квартиру», – пояснює чоловік.

Микола Гнатович розповідає, що в стару хатину їх пустили знайомі. Там немає зручностей, лише маленька кухня і кімнатка. За житло вони з дружиною сплачують символічну суму – тисячу гривень за півроку, та з хатини їх у будь-який момент можуть «попросити», адже живуть вони у чужих людей.

У намаганні знайти правду чоловік перейшов усі інстанції. Каже, що руху його заявам не дають. А квартиру на Симоненка вже перепродали новим власникам.

Жодних доказів

Ми знайшли колишнього міліціонера, котрий, за словами Миколи Мартиненка, купував квартиру на Симоненка. Чоловік запевнив, що з пенсіонером тоді розрахувалися згідно з договором.

«Він казав, що продає квартиру сина, бо начебто потрібні гроші на послуги адвоката, ще щось. Ми з ним повністю розрахувалися, не знаю, де він дів гроші. Можливо, передав їх адвокатові. З цього приводу була вже купа перевірок, але вони нічого не показали, бо й не мали що показати», – розповідає Микола Рижко.

Він каже, що адвоката Лукініва знає формально, разом вони не працювали. З його сином знайомий як з волонтером, але дружніх відносин між ними немає. Додає, що оголошення про продаж квартири побачив у мережі.

Адвокат Михайло Лукінів взагалі відкидає свою причетність до будь-яких договорів. Каже, що не знав про те, що дід продає квартиру сина. Заперечує про похід до нотаріуса та свою причетність до продажу квартири і син адвоката. «Мартинюк досі не розрахувався зі мною за послуги адвоката», – завершує розмову Лукінів.

Франківський нотаріус Олег Юрчак, який посвідчував цей договір, пояснює, що не може розповідати про його особливості, адже це таємниця нотаріату. Та на загал розтлумачує, що при посвідченні правочинів за участю літніх людей нотаріус сам на підставі своїх суб’єктивних оцінок приймає рішення, чи потрібно витребувати додаткові документи. Якщо людина виявляє дієздатність, то перешкод немає.

«Щодо порядку розрахунку, то він відбувається по-різному. Нотаріус не присутній при цьому, але для нього важливо зрозуміти, що конфлікту між сторонами немає. Тобто після розрахунку сторони мають підтвердити, що все гаразд. Якщо таке підтвердження є, то для нотаріуса цього досить», – пояснює процедуру підписання договору купівлі-продажу квартири Юрчак.

До речі, як повідомляла пресслужба прокуратури Івано-Франківської області, рік тому адвоката Лукініва затримали правоохоронці за підозрою у розповсюдженні наркотиків – нібито він передавав їх у СІЗО своєму підзахисному. Згідно з інформацією про стан розгляду справ на сайті Судової влади, ця справа досі перебуває в суді.

Знайти сина

Ще одна франківська пенсіонерка Агафія Скотнік сьогодні теж офіційно безхатченко. Історія з втратою її власної квартири почалася ще 10 років тому. Жінка втратила зв’язок з сином, який поїхав на роботу за кордон і зник безвісти. Офіційні пошуки не давали результатів, тоді бабуся і її донька вирішили шукати чоловіка своїми силами. На це були потрібні гроші, яких ні в пенсіонерки, котра отримувала мінімальну пенсію, ні в її доньки не було. Вирішили взяти неофіційну позику.

«Знайомий порадив підприємця, в якого планувала під проценти позичити готівку. Він погодився та сказав, що хоче гарантій повернення грошей. Цими гарантіями була мамина квартира, – розповідає Надія Кічура, донька Агафії Скотнік. – Тоді я не усвідомлювала, що це афера, адже він казав, якщо віддам гроші, то поверне документи на квартиру».

І хоч начебто від підприємця була написана розписка, в якій ішлося, що він зобов’язується повернути квартиру в разі повернення йому 96 тис. гривень (сума позики з відсотками), між підприємцем і позичальниками був укладений не договір застави, а саме договір купівлі-продажу майна.

Що цікаво, власником половини двокімнатної квартири на Північному бульварі був син пенсіонерки, на пошуки якого й були потрібні кошти. Навпроти його імені у цьому договорі стоїть підпис. Яким чином і хто розписався там – невідомо. Донька пенсіонерки пояснює, що паспорт брата не давала й підставну людину для підпису не приводила. Натомість підприємець запевняє, що саме пенсіонерка і її донька переконали його, що підписантом договору є їхній брат.

«Я не знав, що вони привели підставну людину. Це пізніше бабка розповіла мені, що схему її донька придумала і привела не брата на підпис, а якогось схожого безхатька. Я казав, що за це їм кримінал світить», – розповідає свою версію подій підприємець Олександр Табахарнюк, який нібито одразу ж придбав квартиру пенсіонерки.

Розписка – не гарантія?

За словами Надії Кічури, щоб віддавати позику, їй довелося поїхати на заробітки за кордон. Паралельно вона займалася пошуками зниклого брата. А гроші пересилала вже своїй доньці (онуці Агафії Михайлівни – авт.), які та повертала позичальнику також під розписку. Жінка каже, що коли з усієї заборгованої суми залишилося повернути лише близько семи тисяч гривень, підприємець почав їх уникати.

У червні 2011-го Агафія Скотнік звернулася в суд із позовом про розірвання договору купівлі-продажу квартири на Північному бульварі. Суд першої інстанції пенсіонерку підтримав і зобов’язав Табахарнюка розірвати договір. Однак бабуся тішилася недовго… Підприємець подав апеляційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду і виграв справу. У рішенні апеляційного суду було вказано, що суд першої інстанції надав передчасний висновок, не ознайомившись зі справою в цілому.

У той час, як була подана позовна заява в суд першої інстанції, підприємець оформив мирову угоду з іншим ФОПом і начебто в рахунок погашення боргу передав квартиру в треті руки.

Агафія Михайлівна, яка ще рік тому проживала в цій квартирі, розповідає, що нового власника квартири жодного разу не бачила. Щоправда, за її словами, через Табахарнюка він передавав вимогу сплачувати оренду за користування помешканням, проте на це пенсіонерка не погодилася.

Кілька років тому новий власник подав у суд на виселення пенсіонерки і її сина з квартири. Рік тому виконавча служба поміняла замки в помешканні.

Ще до виселення пенсіонерка написала заяву в поліцію про шахрайство і просила розібратися в ситуації правоохоронців. За цим фактом у 2015 році було відкрите кримінальне провадження, слідство триває досі.

Доньці Агафії Михайлівни вдалося відшукати брата. Наразі він перебуває у Франції під опікою Червоного Хреста.

«За невідомих обставин брат втратив дві ноги і є неповносправним. Саме тому він зник, довший час не давав про себе знати і зараз не може повернутися в Україну», – розповідає Надія Кічура.

Коли ми спілкувалися з пенсіонеркою, вона проживала в квартирі зі своєю онукою. На її зморщене від старості і болю обличчя одразу наверталися сльози, коли вона говорила про втрачену квартиру і згадувала про сина. Бабуся понад усе мріє повернутися до свого житла, яке вона з покійним чоловіком отримали нелегкими зусиллями.

Олександр Табахарнюк звинувачує у всьому доньку пенсіонерки. Каже, що вона ввела його в оману й переконала, що бабуся матиме житло.

«Я не пригадую всіх деталей угоди, адже це було дуже давно, але знаю, що квартиру купував суто зі спекулятивних мотивів – була хороша ціна. Після купівлі житла рік чекав, поки жінка сама з’їде, а потім дізнався, що на мене подали позов у суд. П’ять років вони судилися і нічого не довели», – розповідає свою версію подій підприємець.

Про розписку, яку він начебто писав як зобов’язання повернути квартиру, підприємець не пригадує. Каже лише, що, можливо, жінка додатково позичала кошти і на них могла бути розписка. «Вона казала, що швидко ці гроші прокрутить, і цікавилася, чи може викупити потім квартиру. Я пояснив, що не проти, але побачимо, яка буде ціна», – наводить свої аргументи Табахарнюк.

На завершення розмови він пояснює, що якби хотів викинути бабусю з квартири, не чекав би роки, поки вона там жила. «Я людина не бідна, але теж мають бути якісь межі. Я намагався домовитися. Виніс з цього випадку урок на вже життя», – каже підприємець.

У ланцюжку роками затертих подій встановити істину сьогодні вкрай складно. Безвихідь і відчай змусили літніх людей самими розписатися за майбутнє без власного даху над головою. І не виключено, що слабиною батьківської любові скористалися нечисті на руку особи.

Юлія КАНЮС