Цьогорічна осінь багата принаймні на гриби. Бодай грибники в нашій країні почуваються втішеними і успішними.
Мені «тихе полювання» також дає багато радості. Крім того, для мене подорож до лісу – це завжди нагода для спілкування, для відкриття нових людей.
От днями вдалося потрапити в прославлені грибні ліси поблизу Гути на Богородчанщині. Білих грибів багато не знайшов, але ті, що трапилися, були справжніми красенями і богатирями. А ще в торбину лягли маслюки, рижики, підберезовики, опеньки… Як бонус, з висоти гори я зміг поспостерігати славнозвісну, чи сумнозвісну – як для кого, президентську резиденцію «Синьогора».
Проте найбільшою втіхою стало спілкування з провідником. До Василя з села Пороги ми заїхали додому. А там – чимале господарство: добрячий шмат землі, два гарних будинки, став з рибою, вітряк, стайні з худобою. На подвір’ї гасає восьмеро дітей – шестеро хлопців і дві дівчинки. Видно, що дітлахи вже стають підпорою батькові в господарці – так хутко й чемно виконують вказівки тата. Вийшла до нас і ґаздиня – гарна жінка, зовсім не схожа на втомлену сільською роботою багатодітну матір.
Батьки сімейства виявилися добре освіченими: Василь отримав вищу освіту в Іркутському політехнічному інституті, а мати – дипломований юрист. Натруджені руки господаря і його спогади про 13-річні заробітки в сибірському Сургуті засвідчували, що родинні статки справді зароблені важкою працею.
У їхньому господарстві все добре продумане, функціональне, відлагоджене, немає нічого показного. Я мимоволі порівнював його подвір’я з президентською «Синьогорою». Звичайно, палацовий комплекс не схожий на Толкієновий Мордор, але від його демонстративної розкоші віє чимось неприємним і загрозливим.
Коли ж місцеві люди розказали про комплекси протиповітряної оборони, військові і міліцейські підрозділи, що наповнюють околиці мальовничої Гути з приїздом «перших осіб», я зрозумів: у «Синьогорі» таки живе страх. Це страх перед назавжди чужою для них землею. Страх «Синьогори» замішаний на безсиллі і відчутті несправжності їхньої влади. Страх змушує їх привозити здалеку кухарів і охорону, захищатися – від кого, від таких як Василь? – армійськими підрозділами.
Карпати ще в римських хроніках згадувалися як місця поселень слов’ян. І сотні років тому в Порогах жили предки пана Василя. А він сам сказав ще простіше: «Тут я народився в дерев’яній хаті, і тут в дерев’яних хатах будуть жити мої діти і внуки».
Саме так. Бо справжній господар гір і Гути – не той, хто літає сюди на гелікоптері, а звичайний ґазда Василь. Він є і буде господарем, а ті, хто розкошує в резиденції під захистом ПВО, якогось гарного дня просто зникнуть, не залишивши й сліду.

Сергій Адамович, депутат Івано-Франківської обласної ради