«Ти — космос» уже, здається, закінчився в кінотеатрах, але я все одно напишу.
Так багато людей ділилися враженнями, думками, рефлексіями, що я буквально перегортала стрічку із заплющеними очима. Щоб не бачити. Щоб чужі думки не зіпсували мої власні.

І в якийсь момент мене накрило усвідомленням: є фільми, яким презентації не потрібні.
Соцмережі зроблять усе самі. Бо коли стрічка вартує уваги, то вона буде.

Уперше в житті я не потрапила на фільм, бо всі квитки були викуплені. У найбільшому залі. На кожне місце.

Мені довелося брати квиток на наступний день. І я сиділа з думкою: це що, я так живу? у якій це країні люди розкуповують українське кіно?
А потім згадала: а, точно — у моїй.

Я — людина, яка часом дивилася фільми одна в залі. Одна-однісінька, як останній глядач всесвіту, який тримає кінотеатри на плечах. А тут я не можу потрапити на сеанс, бо всі квитки зникли, ніби це не фільм, а дефіцитна ковбаса у 90-х.

На. Наш. Український. Фільм. Про. Космос. Але хвалити не буду — це за мене вже зробила половина країни. Я просто поділюся.

Першу половину фільму було місцями смішно, місцями передбачувано. Я прям знала: ага, зараз він знайде дівчину. Ага, зараз закохається. Ага, захоче летіти до неї, але не зможе.
Та все одно полетить. Така собі формула романтики, яку ми всі бачили і в кіно, і в житті.

І тут — удар. Прямо якби хтось вимкнув передбачуваність і включив реальність.
АААА. ЩО?! Минуло хвилин п’ять-десять, я встигла подумати, що мене вже нічим не здивують — і тут другий удар.

І ти сидиш, як ті астронавти в центрифузі, яких крутить і крутить сюжетом. Блін.
Неочікувано. Сильно. І зовсім-зовсім несподівано.

І насамкінець скажу: цей фільм для мене взагалі не про космос. Космос — то лише декорація, фон, велика чорна сцена. Фільм — про людину. Про банальне й велике водночас: людині потрібна людина. Про те, що навіть коли здається, що вибору немає —
він все одно є.