Путіну зараз страшно. Дуже страшно. Але його лякає не можлива війна з Україною, від якої надірветься ветха бананова імперія. І навіть не Майдан у Москві, якій змете його особисто. Його лякає невідворотність майбутнього.

Він озирається назад і не бачить там прикладу для заспокоєння свого страху. Гітлеру довелося умертвити собачку Конні, Єву Браун і себе до того, як це зробили союзники. Муссоліні і його коханку Кабаєву розстріляли (та ж доля судилася і парі Чаушеску). Піночета затягали по судах, і дідугану пощастило померти до того, як його провели б у камери-одиночку. Саддама повісили. Мілошевич помер у камері, кажуть – не без допомоги добрих людей. Каддафі перед смертю сунули в дупу держак від лопати. Словом, куди не глянь – всюди біда.

Тепер він розуміє, що диктатура – вона як бобслей. Перехоплює дух спочатку і відкручує яйця в кінці. Після двадцятого, п’ятдесятого, сотого мільярда доларів ти хотів би зійти в обмін на гарантії – але жолоб не передбачає такої опції. Жолоб передбачає тільки фініш, на якому вже починають кучкуватися озлоблені люди з автоматами і держаками від лопат.

Ти не можеш зійти, і ця думка доводить тебе до божевілля. Ти можеш тільки подовжити дистанцію, зробивши ще один виток. Проблема в тому, що новий виток потребує нових жертв – і тим мучівнішою буде розплата. Ти купуєш зайвий рік, два, п’ять кров’ю інших – але мучівність твоєї власної смерті зростає пропорційно. З жолоба немає виходу. Зі всіма своїми мільярдами ти нещасніший за тітку Нюру, яка закінчує чистити кремлівські туалети і поспішає на метро, щоб встигнути додому в Вихіно.

У велетенському своєму Кремлі ти відчуваєш свою тотальну самоту. Ти знаєш, що кургіняни, кисельови і ернсти першими зречуться тебе і кинуться з держаками в руках, рятуючи власні життя. Від цього тобі страшно. Дуже страшно. Це відчуває навіть собачка Конні, яка жалібно попискує в кутку. 

Дмитро БУШУЄВ, соціальний філософ