Прикарпатські герої з Небесної сотні

Більше сотні мирних українців загинули торік під час протестних акцій на Майдані. Їх назвали Небесною сотнею, присвоїли їм звання Героїв України, але винних у вбивствах не покарано і досі…

Напередодні трагічних роковин кривавого завершення протистояння на Майдані хочеться згадати прикарпатських жертв режиму Януковича. Серед вписаних в реєстр Небесної сотні мешканців Івано-Франківщини – семеро загиблих і один живий…

Живий серед мертвих

35-річного Ярослава Грабовецького з Печеніжина на пам’ятній дошці Небесної сотні у Коломиї й дотепер вважають загиблим. Активіст під час лютневих подій на Майдані отримав чотири вогнепальних поранення, але дивом вижив.

“Мене доправили у другий морг, там я подав ознаки життя, і мене відвезли в 17-ту київську лікарню. Три тижні реанімації – і я вижив. Хто мене там знайшов, я не знаю, але жінка знала, де я, і приїхала в лікарню”, – розповідає Ярослав.

З його голови хірургам вдалося витягнути дві кулі, ще по одній було у носі та легенях. Чоловік переніс тривале лікування. Спершу в Києві, а потім у Німеччині, де йому встановили металеву пластину на череп.

Тому, що його вписали до переліку мертвих героїв Небесної сотні, Ярослав не дивується. Каже, навіть лікарі не давали йому шансу на порятунок. І хоча він залишився на цьому світі, але багато втратив, зокрема пам’ять.

Коли його непритомного забирали з Майдану, з кишені витягнули документи. Певно, через них його і внесли до списку загиблих. Паспорт Ярослава до сьогодні в Києві, забрати його звідти нікому, бо чоловік навіть від дому далеко не відходить. Лише місяць тому знову до реанімації забирали…

Майдан змінив його життя назавжди. Ярослав втратив здоров’я і спокій. Колись він працював у Косівському РЕМі, тепер до роботи непридатний.

Про лютневі події минулого року йому до цих пір важко згадувати. “Пам’ятаю, зверху ми відігнали “Беркут”, і вони на “мості закоханих” були. Кулі я отримав під ранок, вже будучи за мостом, – розповідає чоловік. – Всі хлопці знали, заради чого залишалися на Майдані, кожен міг поїхати у будь-який момент, але вони надіялися на зміни”.

Про те, що його дотепер вважають загиблим, Ярослав Грабовецький дізнався десь під осінь. “Жінка мене берегла, не показувала, бо знала, в якому стані моя нервова система, – каже він. – Та й в інтернет я не заглядаю, бо ліве око майже не бачить. Там до цих пір сім осколків залишилось. А коли довго в сидячому стані затримуюся, починає в голові пекти та боліти”.

“Мені це не подобається, хочу, аби цю інформацію забрали”, – додає він.

Ірина ТИМЧИШИН

Небесна сотня

Гурик Роман Ігорович (м. Івано-Франківськ, 02.10.1994 — 20.02.2014) поспішав пізнавати світ, відвідувати нові місця, зустрічати цікавих людей, відчувати найрізноманітніші емоції, дружити, кохати, веселитися. Він не встиг тільки одного — пожити…

Йому подобалося вивчати суть людини, мету її створення, шукати сенс буття, проводити тестування серед знайомих на визначення їхніх характерів.

Свої міркування про це, а також про освіту, виховання національно свідомої молоді, розвиток країни занотовував. Записи доволі прості, а подекуди й наївні, але дуже щирі. Не кожен підліток обтяжує себе такими думками, як і не переймається філософськими проблемами. Роман умів ставити непрості завдання перед своїми співрозмовниками, спостерігати за ходом їхнього мислення, ставити їм нові і нові запитання, які заводили у глухий кут.

Калиняк Богдан Михайлович (м. Коломия, Івано-Франківська область) народився 29.01.1961 року і, не доживши однієї доби до свого 53-го дня народження, помер 28.01.2014 року. У нього залишилися дружина Ольга, син Володимир та дочка Ірина.

Чому Богдан Михайлович, будучи успішним бізнесменом, щасливим сім’янином, поїхав на Майдан, де самовіддано дні і ночі працював не покладаючи рук, де, ризикуючи життям, стояв на передовій на Грушевського, коли обливали з водометів і калічили мирних демонстрантів?

Рідні й не очікували іншого, адже, кажуть, це — у крові. У цьому роді він не перший борець за вільну Україну. Ще у 1948 році його батько Михайло Дмитрович був засуджений до 35 років тюрми тільки за те, що на фасаді сільської школи у Великій Кам’янці повісив синьо-жовтий прапор. Після того, як він відсидів 8 років, його відпустили, бо мав “золоті руки” і потрібен був на волі.

Богдан Калиняк не любив зволікати і знав, що своїми силами можна добитися чого завгодно.

Дмитрів Ігор Федорович (с. Копанки, Калуський район, Івано-Франківська обл., 09.10.1983 — 20.02.2014) збудував власний дім, посадив навколо великий сад і планував створити сім’ю, але відчути радість батьківства йому не судилося…

Двері Ігоревої оселі завжди були відчиненими для близьких людей. Він радо запрошував їх у гості, оскільки не любив самотності.

Він прагнув рішучих кроків, кардинальних змін, у які вірив, кращого життя для кожного, тому, як було йому властиво, припинив пусті балачки — і діяв.

Мати і досі не вірить, що її дитини більше немає поруч. У чорній хустині із заплаканими очима мандрує по великій новозбудованій хаті, щодня заходить у кімнату сина, гладить його фотографію, з якої він дивиться своїми голубими, як небо, очима, розмовляє з ним, а у відповідь – така “гучна” тиша…

Шеремет Василь Олександрович (смт. Ланчин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 21.03.1949 — 04.03.2014) був другою дитиною серед шістьох сестер і ще двох братів, двічі одружувався, мав чотирьох синів, трьох внучок. Але склалося так, що мало хто з них сьогодні може розповісти про його сутність, думки, уподобання. Життя пролетіло, як одна мить — не встиг і оглянутися.

Він був добродушним, наполегливим і працьовитим. Мав веселу вдачу, любив розповідати гуморески, робити компліменти. У побуті намагався бути заощадливим, раціональним, але для інших не шкодував нічого, готовий був віддати останнє при потребі.

Єдине, що зоставалося з ним до останнього, — любов до країни. Під час подій на Майдані, де він провів майже безперервно усі три місяці, іншого привітання, як “Слава Україні!”, сусіди від нього і не чули.

Ткачук Ігор Михайлович (с. Велика Кам’янка, Коломийський район, Івано-Франківська область, 01.09.1975 р. — 20.02.2014 р.) поїхав на Майдан, аби відбулися зміни на краще. Він знав, що його місія — стояти на передовій. Не міг спокійно спостерігати за свавіллям влади, не сиділося йому перед телевізором, не стримали ні дружина, ні діти — поїхав. Жінка Марія просила бути обережним і проводжати до хвіртки не вийшла, аби швидше повернувся… Не пробув там і доби…

Ігор був милосердним: як бачив потребуючу людину, то останні гроші був би віддав. Ніколи не відмовляв у допомозі іншим, на перше ж прохання кожного міг обігріти, нагодувати. Матеріальне не було для нього важливим. Дуже любив тварин, особливо котів, яких біля хати було двоє. Але з невідомої причини один кіт здох за декілька днів до другої поїздки господаря у революційний Київ, інший — зник у день його від’їзду…

Дідич Сергій Васильович (с. Стрільче, Городенківський район, Івано-Франківська область, 03.11.1969 — 18.02.2014) понад усе цінував свободу, яка була для нього найвищим пріоритетом. Наче вільний птах, займався справами до душі, що не обмежували і давали простір для маневру. Він умів жити якісно, насичено, яскраво.

Незаконний видобуток червоного каменю, що призводив до руйнування каньйону, стихійні сміттєзвалища, неналежна утилізація відходів птахофабрики, функціонування нічного клубу як можливого місця розповсюдження заборонених речовин серед молоді, необізнаність населення щодо небезпеки освоєння сланцевого газу, руйнівна реставрація архітектурної пам’ятки, пошкодження доріг вантажним транспортом — неповний перелік тих справ, що не могли залишити Сергія байдужим. Він знав, що Батьківщина починається з малого, тому кожен вчинок має значення і веде до загального результату, і саме люди роблять свою країну такою, як вона є.

Попри будь-які негаразди, Сергій умів підніматися і прямувати тільки вперед. Він вийшов на шлях, який шукав роками. Життя набирало обертів, підносило на новий рівень. І на висоті польоту враз обірвалося все…

Костишин Михайло Йосипович (с. Нижній Струтин, Рожнятівський район, Івано-Франківська область, 09.04.1971 — 25.02.2014) щиро переймався долею країни, будь-яка несправедливість торкала його за живе, наче струм. Тіло ніби пронизували новини про негаразди у державі, не даючи спокійно заснути. Йому хотілося кращого життя для себе і близьких саме в Україні.

У підлітковому віці з Михайлом трапився нещасний випадок, через який він втратив праве око. Це була не лише фізична, але й психологічна травма для хлопця, яка залишила свій відбиток на його особистому житті.

А коли на Грушевського почали стріляти, жорстоко бити і дійсно була потрібна чоловіча сила, його впертість, сміливість та рішучість не дозволили йому ховатися по закутках. Хоч обіцяв матері, що втретє не їхатиме, та повважав, що нема чого втрачати, тому — вперед! Уже з порога гукнув: “Я поїхав”. Мама й не очікувала, тому не встигла, як робила це завжди, перехрестити сина на дорогу… Ще місяць у напівпритомному стані він чіплявся за життя. Марно…