Улюблена акторка українців, харизматична і витончена, мудра і дуже відкрита Наталія Сумська напередодні івано-франківської прем’єри «Синьйора з вищого світу» розповіла «Галицькому кореспонденту» про життя в театрі та театр у житті, про вплив війни і важливість пам’яті, а також поділилася секретами сімейної кухні Хостікоєвих, які не вміють сваритися, і побажала іванофранківцям… Читайте – в розмові.

 

– Ви колись зізнавалися в «особливому ставленні» до обласних газет. І попри зайнятість все-таки знаходите час на інтерв’ю. Це особливий пієтет перед «некиївським» глядачем?

Я ніколи не розрізняю глядачів за територіальними ознаками. Для мене глядачі завжди бажані, адже все, що відбувається на сцені, – заради них. А преса, зокрема івано-франківська, завжди була до нас доброзичлива і водночас вимоглива. Тому зустріч із вами корисна як для нас, акторів, так і, маю надію, для вас, не кажучи вже про глядача.

 

– За багато років роботи в театрі вам випало зіграти чимало різноманітних ролей – від слабких вразливих жінок до вольових і сильних, як Жанна д’Арк… Яка роль найбільш відповідає вашому внутрішньому світу?

Сьогодні в моєму репертуарі є, використовуючи ваш висловів, «слабка і вразлива» Гортензія з вистави «Грек Зорба». Є й сильна, вольова Маруся Кайдашиха. Тепер приїхала до вас у ролі чутливої, кумедної  Матильди у виставі «Синьйор з вищого світу». Для кожної ролі знаходжу фарби зі своєї акторської палітри.

 

– А поза театральною сценою ви слабка чи сильна?

Звичайно, сильна! Життя вимагає зусиль.

 

– У вас є мрія знятися в картині Мела Гібсона і навіть зняти власну кінострічку. Про що би була ця стрічка? І чи вдалося наблизитися до мрії?

Фільми пана Гібсона і досі дивлюся залюбки! А моє омріяне кіно було б, звичайно, про Україну, козаччину, про нашу продавню історичну основу.

 

– По що сьогодні люди приходять до театру? Чи щось змінилося в ставленні до театру сучасного глядача і того, який приходив на вистави ваших батьків – теж театралів?

Театр – це насамперед емоції, в будь-якому разі, я так вважаю. І глядачі йдуть у театр їх отримати. Комусь не вистачає сліз, комусь сміху – все це можна знайти в театрі. Театр – фантастична ілюзія, омана, і глядачі з великою радістю прагнуть бути в цій ілюзіі, адже вона їм нічим не загрожує. Потім вони витирають сльози і повертаються в реальне життя, де сльози так само реальні й болючі. Тому запрошуємо Вас, дорогі глядачі, до нашого театру – будемо сміятися разом!

 

– Вистава «Синьйор з вищого світу» на сцені вже понад 12 років. У ній кілька разів мінявся склад акторів, тут грали чине всі з театральної родини Хостікоєвих-Сумських…

Правду кажучи,  вистава грається понад 30 років. Це прекрасна італійська  п’єса, унікальна комедія на всі часи. Свого часу, на початку 80–х років, коли у театрі Франка відбулася перша прєм’єра «Синьйора...», я грала дочку Леоніда Папагатто, Фйореллу, котра, як він каже, – все, що є у нього в світі». Пізніше грала дружину – Валерію Папагатто. Тепер залюбки виходжу в ролі тітоньки Матільди. Життя вистави продовжується. Ця комедія настільки сильно вплелася в моє життя, що стала для мене дорогою. Ніхто не сподівався, що вона буде такою бажаною, адже головне – її гарно грати, це я точно знаю! І це знає, напевно, і виконавець ролі Антоніо і Леоніда – Анатолій Хостікоєв. Він взявся зараз до постановки ще в одній версії, вже з новими акторами в театрі Франка. Він, як ніхто, знає ключик до цієї вистави, яка відкривається просто: треба дуже тонко і серйозно грати цю комедію!

 

– Не можу не запитати про вашу з Анатолієм Хостікоєвим сім’ю, яку називають найміцнішою й найкрасивішою в Україні. А чи трапляються у такій гармонійній парі сварки?

З Анатолієм сваритися немає сенсу: він не вміє ображатися. Знайде вихід із будь-якої ситуаціі, адже не останню роль в нашому житті відіграє почуття гумору. Взагалі життя і побут потрібно сприймати крізь призму гумору, тому що ми – актори, і в нас так виходить. У нашому житті це не постановки – ми жартуємо природно. Тим більше, комедію «Синьйор…» ми навіть у повсякденні цитуємо, розібравши на афоризми. Понад 30 років – а вони все живі!

 

– А хто у сім’ї готує, коли випадає вільний день? І, якщо не секрет, що є «фірмовою» стравою від Сумських-Хостікоєвих?

Нам щастить знайти можливість готувати не лише у вільний день. Головне, щоб у холодильнику було щось зварене. Після вистави доречно підігріти мисочку раніше звареної страви і вона так об’єднує нас за сімейним столом. А зараз літо – час зелених салатів, і чоловік залюбки накришує наперед. Тож набираєш собі, скільки потрібно – залишається тільки заправити сметаною!

 

– Як на Вашу театральну діяльність вплинула війна?

Звичайно, не могла не вплинути, як і на кожного щирого співвітчизника. Це велика рана для нас усіх – саме втрата наших українців. Театр реагує по-своєму на війну, перераховує кошти на АТО. Хоча АТО для мене – назва неправильна. Адже це війна і слід її так називати. Звичайно, це парадоксально: вирує війна і дивним чином триває паралельно наше цивільне, творче життя. Із цим треба вживатися і пояснювати для наших найменших. Я стежу за подіями. Я, чесно кажучи, тільки за ними й слідкую, наскільки це можливо. Адже знати голу правду нам не випадає, хіба що в фейсбуках хтось перепостить щось із чиїхось розповідей, в кого є люди на війні. Це цікавить, це бентежить і хвилює. І ми намагаємось підтримувати… Ми були у військовому шпиталі, знаходили можливість бути корисними. І не хочеться це афішувати… Є актори з багатьох театрів, які поїхали на війну. З нашого також. Віримо, що вони повернуться, місце роботи за ними зберігається в театрі…

 

– Чи маєте «місця сили», куди їдете, коли хочеться відпочити?

Це може бути зовсім несподівано. Заплановано про відпочинок ми не думаємо. Я знаю багатьох людей, які зараз насамперед думають про війну, про те, коли вона закінчиться, як закінчиться. І я ловлю кожне слово наших солдатів, по їхніх очах зчитую інформацію. Мабуть, так і триватиме, доки війна не закінчиться. Дай Боже, швидше…

 

 

– Ви в Івано-Франківську, мабуть, не вперше…

Нерозривна праця з театром Франка триває понад 30 років. І ми тісно пов’язані з ім’ям нашого патрона, мислителя й поета Івана Яковича Франка. А в Франківську ми не вперше, і місто для мене вже стало рідним. І я безмежно вдячна за любов іванофранківців, я її відчуваю. І щиро бажаю франківцям дочекатися омріяних змін і в житті міста, і в державі. І, звичайно ж, миру нам всім…

 

 Розмовляла Наталя ТКАЧИК

Читайте також:

На прем’єрі «Кохання з присмаком дощу» франківці аплодували стоячи (ФОТО)
Олексій ГНАТКОВСЬКИЙ: «Завдання чоловіків – щоб у них закохувалися жінки»
Богдан Бенюк: «У театрі, як у сексі: щоразу по-іншому…»

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «Франківськ – унікальне театральне місто»

Театр зсередини
Станиславів театральний