Командир зенітно-кулеметного відділення Іван – з Верховинського району.До війни працював у Польщі на будівництві, ще раніше був водієм фури, повідомляють на сторінці 102 бригади.
Коли почалася війна, Іван у той же день приїхав в Україну і пішов до військкомату. Звідти його направили в першу "п’ятдесятку" добровольців на Харківщину, де вони були включені до складу одного з батальйонів і виконували завдання з оборони об’єктів критичної інфраструктури.
На початку червня 2022-го Іван разом зі своїм підрозділом прибув назад у підпорядкування 102 бригади, яка була вже на Запоріжжі.
Військовий розповідає, що за час служби мав багато бойових сутичок з ворогом – коли окупанти намагались іти в наступ, відділення Івана відкривало вогонь з кулеметів.
На питання, скільки живої сили ворога було знищено, Іван каже – "нормально, є доста" – і посміхається. До ворожих позицій відстань всього лиш 150-200 метрів. В Івана викликає велике здивування дуже неадекватна поведінка ворогів, які "лізуть під наші кулі, падають, і далі лізуть". Теж подив викликає те, що ворог зовсім не боїться роботи наших снайперів – відкрито пересувається на своїх позиціях, незважаючи на великі втрати".
На озброєнні у відділення є нові американські кулемети М240 і старіші зразки - Браунінг М2, ДШК, АК.
Нещодавно в Івана з’явилось нове хобі – стрільба зі снайперської гвинтівки. Своєї ще не має, хоча планує придбати, то ж бере її у штатного снайпера і тренується. На питання, чи вдалось йому знищити вже ворога, відповідає, що зі снайперської гвинтівки він ліквідував 3 російських солдатів.
Каже, що кожен день для нього – цікавий і неповторний, що йому дуже подобається воювати і знищувати окупантів. Морально-бойовий дух у нього і його побратимів на передовій на дуже високому рівні, хочеться воювати і захищати свою країну.
Після закінчення війни Іван планує зв’язати свою подальшу долю з армією – підписати контракт і служити далі. У планах є продовжити кар’єру військового, можливо, вступити до вищого навчального закладу, щоб стати офіцером. Також захисник хотів би бути військовим інструктором та передавати свій бойовий досвід іншим, вчити молоде покоління військовій справі.
Разом з Іваном у батальйоні воює його батько, який теж пішов добровольцем у перший день війни.
Вона уважно розглядає себе в люстерко, поправляє капелюшок, фарбує вуста на червоно і йде… Сама, без чоловічого супроводу, бо ж поспішає не на ранкову літургію до костелу у середмісті. Чи вдуріла? Чи світ вдурів? Чи чоловік, з яким хочеться інакшого і більшого, аніж він може запропонувати? Це акт другий.
Але перед тим акт перший, де в
Кейс Насті Камєнських важливий. А тези про те, що ти її притягуєш у наш інфопростір — з минулого століття. Вони про ті часи, коли у всіх було три канали і будь-яка згадка була піаром. «Бо навіть чорний піар був піаром». Світ змінився.
Не вірите?
Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.
Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному