Нотатки власних спостережень.

Тут відстань вимірюють не кілометрами по трасі, а дальністю підльоту артилерії (не ракет, бо ті летять всюди). Ще не долітає, значить умовно безпечно. 

Лише 30-40 хвилин і ти вже опиняєшся в іншому місці, де жити небезпечніше, а вибухи гучніші. І ці хвилини та кілометри вирішують все — де ще можна жити, а звідки краще поїхати. 

Всі, хто вперше опиняються в Донецькій області, а зазвичай це саме в нашому місті на заході Донеччини, спочатку здивовано розкривають очі. Люди працюють, діти бігають на майданчиках, комунальники підтримують порядок, відкриті громадські заклади. І лиш згодом стає зрозуміло — пекло знаходиться не в цьому місці, але зовсім поруч.

Тут час розділений на ту і цю війну. Вісім з половиною років тому бої точились на околицях нашого району. Але тоді ми почувались безпечніше, ніж зараз, коли бойові дії розгортаються на відстані втричі більшій.

Зачинені школи та садочки, творчі гуртки, дітям не вистачає спілкування. Рятують дитячі кімнати в кафешках. Мій син постійно говорить: “Хочу лялю додому забрати”. А мами переписуються однаковими повідомленнями: “Ви в місті? Давайте зустрінемось, треба дитині показати, як виглядають інші діти”.

Тут відносно тихо між повітряними тривогами, поодинокими прильотами десь в межах району, звуками “виходів”. 

Інколи повітря різко розриває гул винищувачів. Літають парами. Знаєш, куди й для чого полетіли — десь там, в окопах і посадках, під шквалом ворожих снарядів, на них чекає наша піхота. Тамуєш подих. Чекаєш, прислухаєшся, вдивляєшся в зимове небо. Має пройти не більше 10 хвилин. Повертаються. Двоє. Дякуєш Богові, полегшено зітхаєш, посміхаєшся. Хвилюєшся, якщо повернувся лише один.

Мабуть, ми вже геть деградували психічно, але я не знаю, що можна назвати прекраснішим за літак, що з гулом, від якого дрижить земля і дзвенять вікна, раптово з’являється з-за п’ятиповерхівки, підіймає крило, виблискує в променях сонця, демонструючи гордий Тризуб на хвості. Кількасекундна ейфорія, картина, від якої перехоплює дух.

Центральними вуличками нескінченним потоком рухаються машини. Військових в рази більше — їдуть колонами в ближчі до фронту міста, виїжджають з місць дислокації за продуктами, сигаретами, запчастинами, зупиняються біля кафешок або кіосків з кавою чи фастфудом, відпочивають. 20 секунд на пішохідному переході — спостерігаєш 3 громадські автівки, автобус, що везе шахтарів на роботу, 2 десятки військових машин в обидва боки, автівку журналістів, 2 мікроавтобуса волонтерів “Янголи спасіння”. Не скучно живемо, егеж? 

Звук сирени змушує всіх озиратись — це медевак мчить у госпіталь. Серце на секунду завмирає — там борються за чиєсь життя. 

Всі автомобілі, що заїжджають в місто, схожі один на одний — старенькі пікапи, потрьопані буси…. За секунду вгадуєш, чи хлопці й дівчата щойно прибули, чи бувають проїздом, чи живуть нині тут і вже добре орієнтуються. Ось двоє хлопців припаркувались й озираються, питають, де продуктовий магазин. Поспішають. За ними ще двоє — купують господаські рукавички, звертають увагу на магазин з військовим спорядженням. Точніше, це магазин дитячого одягу, але товари воєнторгу тепер продаються на кожному кроці. 

Район торговельного центру. Ось чоловік повільно йде тротуаром, за плечима рюкзак, втомлена хода, озирається у спробах зорієнтуватись, охоплюючи поглядом магазинні вивіски. На рукаві зелений скотч. Сама собі говориш: “Щойно звідти”. Від сумних думок тебе відриває дзвінкий голос — дівчата, на вигляд школярки, продають прикраси ручної роботи, збирають гроші на ЗСУ. 

Додаток Нової пошти повідомляє: “Посилка прибула в Добропілля”. Приїхав парафін для свічок. Хапаєшся за роботу, паралельно телефонуєш сестрі:

— Виходив на зв’язок?

— Тиша.

Сідаєш в машину, поспішаєш додому. На подвір’ї хлопчаки грають у війну — дитячі автомати перемотали синім скотчем.

Розтоплюєш парафін, в навушнику  слухаєш лекцію Тімоті Снайдера з історії України. Всі думки у місці, що зветься “нуль”. Перебираєш в голові імена всіх рідних, друзів і знайомих, хто зараз там. Мільйонний раз повторюєш: “Боже, вбережи”. 

Відкриває тах — огошення про видачу гуманітарної допомоги, графік подачі води, автобусні перевезення, манікюр, шугаринг, все більше об’яв “Ми повернулись”, “Ми відновлюємо роботу”, “Працюємо, якщо нема світла”. А далі — збір на авто, збір на амуніцію, збір на дрон, за 3 дні їдемо на передову, приносьте допомогу за адресою…, “загинув, захищающи Україну”.

Прифронтове містечко живе страхом і болем, але найбільше надією, що “нуль” і рускій мір сюди не доберуться. Воно зустрічає військових синьо-жовтими прапорами на будівлях і в машинах, тишею, смачною їжею і проводжає, благословляючи: “Повертайтесь живими, ви нам потрібні”.