Декан кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Прикарпатського національного університету повернувся з-за кордону і пішов боронити рідну землю.

44-річний Михайло Ковальчук зараз воює на Півдні України в інженерному підрозділі ЗСУ. У вільний час читає книжки, іноді грає у футбол з дітьми з прифронтових сіл.

«Повномасштабне вторгнення Росії в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року. Але для мене російсько-українська війна почалася, коли я ще учнем прочитав в «Історії України» про перші спустошливі набіги «братів» з північного сходу на наші землі. Починаючи з часів Київської Русі й закінчуючи їхніми нелюдськими злочинами XX-XXI ст., – зізнається Михайло Ковальчук. – Причиною цієї війни стало, на мою думку, свавілля зла на цій планеті.

Чому повернувся в Україну воювати? Тому що не зміг просто спостерігати за перебігом подій зі стрічок новин, хотілося бути більш корисним. Як виявилося, значною мірою завдяки таким «ентузіастам» як ми, лінія фронту й тримається там, де вона зараз тримається».

Чоловік ніколи не служив у війську. Весь час працював у сфері освіти. Але ще в дитинстві захоплювався військовими в одностроях.

У нечисленному підрозділі Михайла служать хлопці з Коломийщини, Косівщини, Дніпропетровщини, Луганщини, Харківщини, Черкащини, Київщини. А це – лише один підрозділ територіальної оборони з Івано-Франківської області!

«На війні для мирної людини все нове, незвідане. Але найбільший подив (і цей подив приємний) викликає можливість і вміння кожного, хто став у лави бійців, досить швидко й легко адаптуватися до важких воєнних буднів. Складається враження, що той чи інший новобранець уже хтозна-скільки відслужив в армії. І це – незалежно від віку, фізичних можливостей, – розповідає військовий. – Комусь, звичайно, стає в нагоді добра фізична підготовка, хтось досягає результату завдяки своїм старанням. Але всіх без винятку об’єднує спільна мета – будь-що перемогти й відкинути з нашої землі ненависного ворога. Війна – це така ж «школа життя», формування особистості, тільки трішки суворіша».

Михайло Ковальчук розповідає, нещодавно під час виконання бойового завдання в одному з «межових» сіл натрапив на розбомблену бібліотеку.

«Книжки ніколи не закидаю. У вільний час залюбки читаю художні твори, які передають з дому. Деякі фахові (як філологічні, так і військові) – «здираю» з інтернету. Так відпочиваю від теперішньої «основної роботи», – ділиться науковець.

Михайло Ковальчук зауважує, що одне з першочергових завдань, які постануть перед українським суспільством після війни, – подбати про гуманітарну складову освіти, від якої залежить формування майбутніх громадян України. На переконання науковця, освіта повинна бути українською не лише за формою, а й за змістом.

«За це варто подбати на державному рівні. Зокрема, й через систему законного державного стимулювання викладання й навчання українською мовою. Та й узагалі необхідно, щоб держава нарешті «повернулася обличчям» до освіти й освітян. Педагоги, викладачі в Україні зараз, працюючи в середньому за зарплату еквівалентом у 200-250 доларів, просто виживають, хто як може. Вони змушені шукати додаткових засобів для проживання.

Для прикладу, особисто я, кандидат наук, доцент, змушений був під час відпустки тричі їхати за кордон і працювати на будівництві. Таким чином опановував ще одну спеціальність. Бо ж жити й забезпечувати сім’ю за таку оплату викладацької праці практично неможливо, – розповідає військовий. – І така практика дуже поширена не лише в освітян, а й у працівників культури, медицини, місцевого самоврядування. Звідси й певне розчарування людей у своїй праці.

Тому далеко не всі вчителі у нас ідуть, як у приказці, «на роботу – з радістю, а з роботи – з гордістю». А так мало б бути, бо ж і президент, і прем’єр-міністр, і депутат, і суддя – всі вийшли з-за учнівської й студентської парти».

Коломиянин розповідає, що часто спілкується з місцевим населенням. Товариші по підрозділу жартома називають мене уповноваженим у справах зв’язків з громадськістю.

«Місцеві жителі – цікава тема. Як і деінде, люди тут різні. Відрадно спостерігати назагал прихильне ставлення до наших військових. Люди часто пропонують всіляку допомогу: чи продуктами й необхідними побутовим речами, чи порадою й просто добрим словом. В усіх населених пунктах, де ми розміщувалися, вже маю чимало добрих друзів. Вони щоразу телефонують, щиро хвилюються за нас. А в деяких селах вдавалося навіть у вільну хвилину поганяти з малечею м’яча. Від дітей особливо відчуваєш щиру, непідробну підтримку», – зізнається Михайло Ковальчук.

Військовий зауважує, що на війні додає сил внутрішнє переконання, що боротьба наша – справедлива. Ну і, звичайно, величезна підтримка рідних, друзів, волонтерів.

«Мої рідні ретельно стежать за новинами, тому нічого від них й не приховаєш. Але не все ж і розповідатимеш, особливо старшим родичам – військова таємниця, – зауважує науковець. – Зі своїми колегами-науковцями й колишніми студентами «тримаємо зв’язок». Вони висловлюють нам щиру підтримку, моляться. І це, повірте, дуже відчувається, підіймає настрій, неабияк надихає.

Про те, що буду робити після перемоги, поки не думаю. Не буду загадувати наперед, тому що тут зараз дуже ще багато роботи.

Що хотів би сказати тим, хто зараз у тилу? Звертаюся традиційними для нас словами: «Бажаю здоров’я, перемоги й миру!» І, звичайно, будь-яким чином долучатися до спільного наближення такої довгоочікуваної перемоги».

До теми: «У мене є праве око… і праве вухо… А ще – любов до України та українців», – актор Дмитро Лінартович