Каролізм головного мозку

 

Можна порівнювати театр із храмом мистецтва, хоча частіше він – шпиталь. Пацієнтів (даруйте, глядачів) тут не так лікують чи обстежують, як перевіряють на наявність рефлексів, роблять трепанації черепів, копирсаються у давніх ранах, то посипаючи їх сіллю, то змащуючи бальзамом (Прикарпатським?), роблять анатомічні розтини життєво важливих органів – серця і мозку. Без анестезії. Головний принцип – відчувати і переживати. Так-от, у франківському обласному музично-драматичному шпиталі нещодавно відкрили реанімацію – Режисерську майстерню, яка робить глядачам шокову терапію експериментом, абсурдом, епатажем і ламанням хребта. Звичайно, йдеться про хребти усталених канонів сценічного мистецтва.

Тож, вдягнувши ґумові рукавички інспекторки Фреймут, ми пішли 19 листопада перевіряти реанімацію. На дверях зазначена назва операції (даруйте, вистави) – «Убити Кароля». За операційним столом – хірург (даруйте, режисер) Андрій Кирильчук. Він Мрожеком ввів пацієнта в наркоз і під час півторагодинної операції періодично робив ін’єкції Вирипаєвим. Кожного квадрансу стріляв славнозвісний ґвер, що висів на стіні чехівського першого акту. За вікнами мерівські бульдозери прибирали сніг, який активно танув від розчулення, що по нього приїхали з «білої хати». Такою була прем’єра трагіфарсу в стилі театру абсурду.

Тепер по пунктах:

Андрій Кирильчук – режисер і актор, відомий за постановками «Кастинг, або Хто хотів люстрації?», «За дверима бажань», «Стриптиз у відкритому морі» (теж за Мрожеком) та ін.  Любить інтелектуальний гумор. 19 листопада відбулася прем’єра його трагіфарсу «Убити Кароля» за п’єсою Мрожека «Кароль» та Вирипаєва «Сни».

Славомір Мрожек – один із найвідоміших польських драматургів, класик театру абсурду, який мав колосальний міжнародний авторитет. У польській мові є вислів «як з Мрожека» – так говорять про абсурдні епізоди зі щоденного життя.

Іван Вирипаєв – знаний російський режисер, сценарист і актор, якого вирізняють професіоналізм і нестандартний підхід. Кирильчук у самодостатнього Мрожека влив Вирипаєва, щоб, як він сам зазначає, вивести сюжет на глибшу площину, розімкнути його поза рамки соціального.

Інспекторка Фреймут – женщина, за якою плаче сцена.

Вирипаєвщина у джунглях Мрожека

Трагіфарс відбувається у двох сценічних планах: відносно об’єктивному просторі приймальні Доктора (бутафорія, гротеск, буфонада, гумор а ля абсурд), де розгортається основна дія за Мрожеком, та паралельній тонкій реальності ангелів у лікарняних халатах (метафоричність, глибина смислів і вишуканість текстів) за Виропаєвим.

До Доктора завітали француваті пацієнти: Дід-дівчина та Внук. Перший ось уже 25 років носить на плечі заряджене ружйо і шукає якогось Кароля, якого потрібно вбити. Він «впізнає» цього Кароля в Докторі, той віднікується, переводить стрілки на інших. Тож дід вбиває випадкового прийшлого «Кароля», але ж смерть Кароля – не вихід. Бо ж Каролів може бути більше, і на всіх патронів вистачить! Після відходу Діда та Внука до Доктора телефонує містичний Кароль і повідомляє про свій прихід. Що робить Доктор? Правильно – «шістьорить» дєду з ґвером.

15129821_1393255747381312_2142036277_n

Ху із ху:

Доктор (Андрій Мельник) – окуліст-інтелігент, в якому чисте й людське під дулом дєдової рушниці поволі «маліє», гламурний ескулап перетворюється на homo тремтяче, ховаючись за диваном, врешті «капітулює» і ламається, «здаючи» всіх можливих і неможливих Каролів. Символічна деталь: якщо на початку дії Доктор взутий у випуцувані елєганські мешти, то наприкінці він у сірих кирзаках а-ля дєд & внук.

Дід (Іванка Сірко) –  це настояща клініка. По-перше, Дід – позолочена дівчина з русою косою, в галіфе, військовому кашкеті і кирзаказ – теж бліщєчих. По-друге, він/вона/воно страшенно короткозоре, зіржавлене, скрипить, кряхтить і пихтить при кожному русі – ну, ясно, стара система, що оце щойно зійшла з постамента, але ще годна бути загрозою. По-третє, в дєда пунктик на Каролю, якого тра вбити, бо в дєда ж оно 25 років як заряджене ружьйо – нє, ну всьо логічно.

Внук (Віктор Абрам’юк) – близько 30 років, типовий пролетар, ніби оце зійшов із совкових робочих плакатів. Незважаючи на свою явну інфантильність, саме він рухає Дідом-дівчиною (зрозуміло, в пристойному сенсі, хоча це театр абсурду, і простір для варіантів безкінечний), переносячи його/її і помагаючи стріляти.

Караґанда і ангели

У дію в кабінеті Доктора дуже плавно вклинюється паралельна відеографічна тонка реальність ангелів-каролів, які виповідаються про Бога, свободу, красу і любов – дуже просто і глибоко, поезією в прозі, яка вводить глядача в естетично-духовний коматоз: «Краса, краса, я – це краса. Свобода, свобода – це я, я – це свобода. Любов, любов – це я, я – це любов. Бог, бог – це і свобода, і любов, і краса». Ненадовго. Бо його перебиває причепикобиліфіст «Ґо-о-о-о-о-род мой, Караґанада-а-а-а-а-а, как тєбя я люблю-у-у-у…» – трудящая пісенька, під яку зажигає Внук & Со. Совок-система в головах цих «людей» прогресує. Одним із вдалих режисерських штрихів є статуя єднання серпа і молота, яку імітують Доктор і Внук. (Вслухайтеся тільки в ці приголосні: Кирильчук, Кароль, Карганда – тут явно цей збіг не випадковий.)

Взагалі режисер багато вніс у класичну постановку Мрожека, розмноживши в ній ще більше смислів і алюзій – на совок, на тонкі виміри раю/пекла, на фемінізм та ін.

Одним із ангелів став і один із Каролів – перший, якого Дід убив. Але режисер дуже тонко покінчив зі своїм містичним персонажем: просто чути постріл у двері, за якими падає тінь, глухий звук гупання тіла, на сцену викидають крила. Кароль – метафора чистоти і людяності, саме тому зараз на нього полюють.

А ще Кароль – це такий собі цапик-відбувайло, офірний козлик, на якого можна скинути всі свої внутрішні каки, а потім тицяти в нього пальцем: дивіться, який він, паскуда, гидкий, треба вбити!

Кароль – таке вміння перекладати свою Тінь, гріхи і недоліки на когось іншого, шукати ворога ззовні, замість того аби без анестезії попорпатися у собі і витягнути з себе акуратно, пінцетом його – свого дєда з зарядженим ґвером, добре розгледіти і вколошкати. Бо ж теорія каролізму полягає в тому, що винен хтось, а не я, а я взагалі ні при чому…

Двері, через які убито Кароля, часто з’являються у виставі – намальовані на стіні як можливість виходу і вибору. Як кажуть вирипаєвські ангели, «справжні двері знаходять всюди, їх немає тільки в пеклі».

Вистава несподівана ще й тим, що грають у ній студенти Інституту мистецтв, для яких вихід на велику (малу) сцену вже є життєвим експериментом. Із смисловими джунглями Мрожека та Вирипаєва Андрій Мельник, Іванка Сірко та Віктор Абрам’юк впоралися перфектно. У наступних показах гратиме також і другий склад – Андрій Батир та Микола Сливчук. Окреме браво молодому, дуже талановитому сценографу Марті Бельмезі.

Інспекторка Ф.

 15151492_1393265124047041_1556958082_n

Пряма мова режисера:

– З приводу того, що діда грає протилежна стать: це просто констатація факту, що жінка виходить за рамки берегині сім’ї, акцент на фемінізмі, який набирає обертів.

– Внук – це прототип трудового класу, людей менш освічених та довірливих. Знаково, що саме такі люди вибрали Трампа президентом…

– Мрожек пише про те, що самого тільки розуму ще не достатньо, щоб достойно прожити життя. Хитрість та гнучкість дають людині ситість та спокій, але не вічність.

– Чому пісня «Город мой, Караганда»? Я шукав яскравий лейтмотив пісні з СРСР. Хотілось, щоб вона була ще не «затаскана», совок під новою упаковкою. Караганда в Казахстані – це наш Донецьк: вугілля, метал, індустріалізація. А ще Казахстан – це Євразія, місце, де сходиться Європа та Азія. Це дуже символічно, з огляду на те, що ми так і не можемо визначитись, які цінності поділяємо.

Пряма мова миші

Я, проста мишь театральна, віддавна обитаю в нашім театрі.  Я ту їм, спйу і всьо решта. І всьо про всіх знаю, бо ціхо сиджу під кріслом на першім рєду і всьо уважно слухаю. Так шо воно таке, той їхній Кароль? Коротше, тако: кожен з нас сам собі дохтор – інтелєгєнтик-гуманіст (гуманіст – бо має гумові рукавички), чия інтелігєнція скоро сходить на пси, як лише треба проявити любов і всепрощеніє до ближнього, себто Кароля. Дєд і Внук живуть у дохторовій (ну, себто в нашій) голові і з неї, гейби з засади, пуляють по Каролях. Ці вар’яти не кємлє, шо Каролі – то шось таке дуже файне, шо треба в собі ліліять.

15128618_1130118163768124_1498850306_n

І Кароля таки вбили, людоньки добрі! І я, суспільно свідома сіра мишь тиятральна, не ждала, покі актори скінчать своє балювання після примйери, а настукала:

  • в поліцію за несанкціоноване володіння ґвером;
  • на Чукалівку, аби забрали своїх клієнтів – дєда-дєвушку і вічносіпающогося внука;
  • в комітет моралі і духовності: як-то, янголи з сцени академічного муздрамтиятру кажуть, що коли чоловік любит чоловіка, а жінка жінку – це теж любов;
  • Тіні Кароль. Вона, бідняшка, не знає, що її фамілію хочуть вбити.