Розповідати про війну вголос іноді страшніше, ніж мовчати. Та ще страшніше – вдавати, що нічого не відбувається. Писати про своє життя у війні – це не про те, що я хочу пожалітися. Це про свідчення того, що відбувається з нами сьогодні.

Мовчати чи писати

Коли я вперше писала про наш з чоловіком особистий досвід життя у війні, то в якийсь момент засумнівалася чи правильно роблю. Це були невеликі пости в соцмережах, де багато незнайомих людей. Були думки, що це все дуже оголено, надто щиро. Ніби я виношу на загал те, що має залишитися лише між нами. Але інколи було настільки важко, що мені потрібно було писати, щоб не зійти з розуму від думок та переживань, від тиші та невизначеності. Часом здавалося, що мене не зрозуміють, подумають, що я жаліюся. Та й чи потрібно буде це комусь?

Але потім мені почали відписувати такі ж самі дружини, які чекають чоловіків з війни, й дякувати, що пишу про те, що всі ми переживаємо й чим живемо. Хтось дякував за те, що в моїх словах впізнавали себе. Всім складно, але не всі готові сказати це вголос. Та багато вдячні, що хтось пише про те, що болить і їм теж. І тоді я зрозуміла, що мовчання не завжди рятує. І що написавши свій досвід, я розповідаю про те, що вже й так існує. А хтось зовсім незнайомий може прочитати це й відчути, що вона не одна. І цього інколи буває достатньо, щоб витримати й вистояти саме сьогодні.

До того ж через те, що почала ділитися переживаннями на своїх сторінках, я знайшла способи допомагати собі. Саме після одного мого допису мені написала знайома про групу з психологічної підтримки для тих, хто чекає близьких з війни. А ще через свої дописи я познайомилася з дівчатами, в яких також воюють чоловіки або хтось із близьких. І ми підтримуємо одна одну. І так легше чекати.

Мовчання створює ілюзію всехорошості 

Якось мала переписку з дівчиною, яка теж дружина військовослужбовця. Вона писала, що не ділиться ні з ким своїми відчуттями та переживаннями, бо її не розуміють. Сусідка, захищаючи свого чоловіка, сказала, що та сама винна, бо ж “його туди ніхто не посилав”. Я чесно зізнаюся, що мене от вже вибішують такі фразочки. Бо таке легко говорити, коли ти живеш у відносно тихому регіоні, бо фронт далеко, й під захистом армії, яка виборює тобі життя, жертвуючи своїми. Та, зважаючи на “ентузіазм” чоловіків  таких жінок, все може змінитися будь-якого дня. Хоча навряд чи вони це усвідомлюють.

До розуму таких людей не знаю чи можна догукатися, бо багато з них сидять на російській пропаганді, не бажаючи слухати притомних аргументів і стверджуючи, що це не їхня війна і взагалі це їх не стосується. І тоді доводиться вчитися захищатися від таких нападів. Вчитися виборювати собі місце в цьому суспільстві. Зі своїми болями та тривогами.  Я сама не одноразово раніше вступала в суперечки й намагалася щось доказати, переконати. Та марно. Краще свій ресурс використати в інших цілях, а то ніби говориш із камінцем, а не людиною. Але такі моменти не повинні змушувати не говорити абсолютно ні з ким. Краще роздивитися своїх людей. А вони є завжди.

Бо ситуації, коли починаєш почувати себе зайвою чи якоюсь не такою лише тому, що твій чоловік на війні – це ненормально. І мені прикро, що таке явище взагалі існує. А якщо ще й до цього всього не говорити про свої відчуття, щоб когось ніжного не потурбувати новинами з війни, то якась дивна тоді “реальність” вимальовується. Ніби в нас все гарно-щасливо і всім добре. Але, закривши очі на війну її не зупиниш. І немає такої кнопочки, натиснувши на яку, можна було б виправити все в один момент. 

Все не даремно

Суспільство дуже швидко звикає до страшного сьогодення. І це мене лякає найбільше. Втрати міст та сіл, загиблі, зниклі безвісти. Це ніби стає фоном, якого не помічають. Я щоразу читаючи такі новини, не можу просто прогорнути й просто забути. Бо знаю, що за цим стоїть. І щоразу, коли в нашому селищі везуть Воїна на щиті, стаючи на коліна, я не можу стримати сліз. Бо його теж чекали рідні й близькі. 

І, здається часом, що починаю божеволіти. У світі, де я стала занадто емоційна для когось, бо говорю увесь час про війну. У світі, де я злюся не на людей, а на їхню байдужість та небажання приймати реальність. Бо не бачити й не чути, вдавати, що все добре, а війна десь там, далеко, завжди легше. Та це не врятує одного разу. І світ, в який хтось заховався, впаде розтрощеною від ракети стіною або смертю когось із близьких. Бо сьогодні не може бути ніяких “десь там” і “десь хтось”. Це все наша земля і наші люди. І  якщо мовчати, то й справді створиться ілюзія, що нічого страшного не відбувається. Тому я вважаю, що писати й говорити треба. Ділитися досвідом, щоб зрозуміти один одного, потрібно та важливо. І я знаю це допоможе чи буде підтримкою не одній людині. А значить все недаремно.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.