Війна не просто увійшла в наше життя. Вона, на жаль, стала ним. Нахабно залізши в кожну домівку, у кожну душу. І як я не намагаюся відокремити її від своїх звичних справ, як не пробую виділити їй окреме місце, вона все одно вже в усьому назавжди. Кожного дня вона безжально руйнує світи, які я будувала не один рік.  Кожного дня вона створює нову реальність, народжуючи нових нас. Змінилися не тільки ми. Змінилися звички, друзі, розмови.

Самі винні?

Я часто думаю й говорю про війну та військових не тому, що я дружина одного з них, а тому, що це стало значущою частиною сьогодення. Жити в країні, що воює й дистанціюватися або ігнорувати таке неприпустимо. І взагалі це такі теми, які породжують дискусії та суперечки, оскільки інформація може подаватися по-різному. Щось може бути спрямовано на підтримку й пошану захисників, а щось навпаки – на дискредитацію, деморалізацію.

Мені особисто не доводилося чути, але коли читаю в інтернеті як дехто пише, що ті, хто зараз воює, самі зробили свій вибір, їх ніхто не змушував, то мене починає теліпати від злості. Типу вони ж добровільно пішли, то нехай тепер служать. Воно все так. Але де б ми могли сьогодні бути, якби мій чоловік і тисячі таких дівчат і хлопців не зробили б тоді, 24 лютого 2022 року, цей крок. Війна – це не лише особистий вибір. Це відповідальність перед країною та суспільством.

Невже є люди, які серйозно вважають, що хтось із тих, хто нині воює, знаходиться там через велике бажання? Ніхто не знав, скільки часу триватиме війна. Але ніхто й не думав тоді про те, щоб зробити інакше. Вони відмовляються називатися героями чи визнавати, що зробили надзвичайне, стримавши ворога, іноді навіть ціною власного життя. Вони кажуть, що так вчинив би кожен. Хоча, як виявилося, ні. Відверто кажучи, простого людського розуміння й підтримки було б більш ніж достатньо. Та навіть на це не всі здатні. 

Мені зовсім не хочеться перетворюватися на постійно невдоволену жінку, якій все не так. Але це абсолютно не та тема, коли можна змовчати. Я пам’ятаю, як відчула полегшення, коли в перший день повномасштабного вторгнення виставили блокпости із добровольців. Думаю, що я не одна така.

Жорстокі чи такі, як всі

Якось натрапила на новину, що чоловік побив дружину. Ясно що багато засудження в коментарях, зневаги. Та що мені найбільше не сподобалося, то це те, що акцент в написаному був зроблений саме на тому, що чоловік був військовим. Так не можна робити, бо тоді в людей напрошуються висновки самі по собі, що ніби всі військові жорстокі й луплять своїх жінок. Якщо чоловік раніше так робив, то від того, що він одягнув військову форму, нічого не зміниться. І він так само питиме чи битиме. Військові – це зріз суспільства. Це звичайні люди, які вимушені взяти в руки зброю, щоб захистити свій народ та країну. Я ні в якому разі не відбілюю та не захищаю тих, хто вчиняє насильство над рідними чи близькими, але прошу розділяти й не узагальнювати. Бо від такого розвитку подій не виграє ніхто з нас в цій країні. Це на руку лише ворогові, з подачі якого й розповсюджуються такі переконання.

Я знаю кілька випадків лише із підрозділу, де служить Вова, про те як хлопці  прикривали один одного на полі бою, ризикуючи (а хтось і заплативши) власним життям.  Чи врятували й вигодовували котів чи собак. Це ж не тоді, коли стали військовими, вони стали добрими та емпатичними, правда ж? Вони такими були й раніше. Тому, говорити, що всі злі й погані чи всі білі й пухнасті  – неправильно. Військові такі ж самі люди, як всі. Зі своїми характерами, переживаннями, почуттями. І їм, так само як і всім нам, властиві певна поведінка та принципи.

Небезпечні для суспільства чи небезпечне суспільство

Я вже думала, що не доведеться чути про те, що всі, хто повертається з війни, стають небезпечними. Ну, бо в них же ПТСР і ще купа всякого такого, до чого ми не звикли.  І їм обов’язково треба адаптуватися до цивільних. Перше, що хотілося б сказати, це те, що не у всіх військових обов’язково має бути посттравматичний синдром. Та й діагноз такий має право ставити лише лікар, а не той, кому захотілося чи щось там здалося. 

Ще вважаю неправильним, коли говорять, що військові повинні пристосовуватися до суспільства. Думаю, що цей процес адаптації має бути взаємний. Нам всім доводиться тепер не просто, та валити всю відповідальність на військових неправильно. 

Чи ще оце: “Ось як повернуться військові, то наведуть порядок”. Ну, як оце можна сприймати нормально? А якщо хтось із них спитає, що ж ви робили увесь цей час, поки вони воювали, що не змогли навести порядок? Чим же таким були сильно зайняті? 

Процес адаптації складний для обох сторін. Але, моя думка, що при створених відповідних умовах, він буде проходити набагато легше, ніж як ми будемо все перекладати на військових: і війну, і адаптацію, і “порядки наводити”. А поширення страху перед тими, хто воює, лише ускладнить їхню інтеграцію після повернення. Так, складно й важко. Та ніхто й не казав, що буде легко. Нам треба набратися багато терпіння й робити разом все, щоб вистояти в цій війні й бути адекватним, сильним, в усіх сенсах цього слова, суспільством.

 

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.