З початком великої війни я відмовилася від всього, що хоч якось могло підтримати моє психічне здоров’я. Через почуття провини, що гинуть люди та руйнуються міста. Через те, що мій Вова пішов у військо. Я заборонила собі сміятися, відпочивати, радіти дрібницям.  В мене було відчуття, що разом з ним з дому пішла частина мене. Життя помітно розділилося на до та після. Постійне очікування повідомлень та існування від дзвінка до дзвінка загнало мене у власну пастку. 

Робити не можна зупинитися 

Я сама придумала собі рамки, в яких жила доволі тривалий період після вступу Вови до лав ЗСУ. Трудитися на всю силу. Це було тоді одним із моїх правил. Роботи, на якій я працювала, мені виявилося замало. А оскільки ми живемо у селі, то знайти собі щось, що займатиме руки, щоб менше думати про війну, не важко. І я знайшла. В нас був невеликий город. Частину з нього обробляли, а іншу ні. Тоді ж я вирішила переробити увесь шматок. Садила й сіяла все, що можна було придумати. Весь сезон впахувала й раділа, як все підростає, цвіте, родить. 

Потім почався період консервації. Я ще жодного року у своєму житті стільки не робила закруток, як у 2022. Катала, сушила й заморожувала все, що вродило (а тоді були щедрі врожаї на всю городину й сад). Не встигала купувати банки й кришки. 

Крім городів я продовжувала займатися чималим господарством, яке ми розвели за кілька років до повномасштабки: кролями, качками, нутріями. А то був теж великий шмат роботи, бо всіх треба було годувати, доглядати й заготовити на зимовий період кормів.

Я втомлювалася страшенно. В мене не було часу прочитати книгу чи подивитися фільм. Я із заздрістю спостерігала за людьми, які вміли вибрати себе, свою улюблену роботу й казала, що я так не вмію й не зможу. Я не почувалася щасливою чи хоча б задоволеною тим, що роблю. Навпаки, з’явилося відчуття, що я не на своєму місці. Хотіла змінити своє життя, але був страх, що невчасно. Крім того, мені тоді здавалося, що якщо я перестану робити те, що робила, то й життя стане на місці. Пам’ятаю, як мене мої діти просили трохи відпочити, як Вова неодноразово казав, щоб я відкинула бодай половину роботи й не заганяла себе. Але я була вперта. Нікого не хотіла слухати. До того моменту, поки мій організм сам сказав мені стоп і я потрапила в лікарню.

Я мала давню травму коліна. Від постійного фізичного навантаження вона нагадала про себе. Коли звернулася до лікаря, то почула невтішні новини. Мені ставили діагноз, який мали літні люди зі зношеними  суглобами. Сказати, що я засмутилася, то не сказати нічого. Втратити здатність повноцінно рухатися така собі перспектива. Ми з Вовою порадилися та вирішили, що мені потрібне ще додаткове обстеження. У підрозділі з Вовою служив юнак, який порадив клініку, де лікувався сам. Я ще літо перескакала, так би мовити, а восени, після городніх робіт, поїхала на консультацію. 

Я навчилася думати по-іншому

Діагноз, який мені поставив хірург з місцевої лікарні, не підтвердили. Але був інший, не менш серйозний. І він потребував хірургічного втручання. 

Якби я тоді не наважилася на операцію, то невідомо чи  могла б тепер нормально ходити. 

І саме тоді, перебуваючи на післяопераційному лікуванні, я зрозуміла, що занадто багато клопотів звалила на себе. Це для мене було не просто лікування фізичне. Це було переродження внутрішнього стану, переосмислення свого життя, переоцінка цінностей та визначення нових пріоритетів. Саме тоді я вирішила йти в терапію до психолога.

До цього періоду в житті я мала звичку відкладати все на “після війни”. Робота з психологом допомогла усвідомити, що війна може бути ще довго, а я ні. І що жити потрібно тут і зараз. Відкладати абсолютно все на колись безглуздо. Я зрозуміла, що за ті кілька місяців втомилася й вигоріла більше, ніж за все свідоме своє життя. Крім того, поставивши на паузу все хороше й те, що приносить радість, я не зробила щасливою ні себе, ні дітей, ні чоловіка. Вони бачили й чули постійно втомлену маму й дружину. Чи легко було Вові знати, як я працюю й не мати можливості допомогти, бо був далеко? Звісно, що ні. Та й до всього, він хотів бачити мене не сумною тінню, яка просто чекає, а усміхненою, живою. 

Нове життя

Вже згодом я звільнилася з роботи й більше часу присвятила собі. Перше, що зробила – придбала курси англійської мови, яку люблю ще зі шкільних років. Пізніше вирішила змінити професію й пішла вчитися на копірайтера. Ситуація з лікуванням допомогла мені усвідомити, що моє життя має сенс не лише тоді, коли я роблю на виснаження. І що я маю право змінити життя, право на свої власні мрії та особистий розвиток, поки Вова захищає країну. І відкладати це на колись потім, після війни я вже не хочу. 

Я постійно працюю над собою, навчаюся, ще знайшла себе у волонтерстві. Я дозволила собі радіти за себе. І намагаюся жити. Інколи це дається важко, бо контролювати свої переживання й емоції треба вміти, особливо, коли з чоловіком немає зв’язку або якщо в них нелегка ситуація. Але я вчуся. Я хочу, щоб Вова повернувся у світ, де є місце не лише болю й сльозам, а світ, в якому живе щастя.

А життя на паузі – це пастка, яка забирає сили. Я зробила інший вибір, який допомагає мені чекати та не втрачати себе. І я вчуся бути живою, навіть якщо тривожуся. Бо чекати – це теж життя. А життя – це те, за що йде боротьба, це наша перемога над ворогом.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.