В обласній клінічній лікарні вже кілька місяців семінаристи приходять підтримувати поранених воїнів. Багато хлопців захотіли посповідатися, декотрі – вперше в житті, хтось зважується охреститися, а ще вчаться молитися, відпускати образи на Бога і відкриватися людям, пише Галицький кореспондент.

Знав, що не загине

27-річний розвідник Олександр Лозован з Одещини виконував бойові завдання на Курському напрямку, там і отримав поранення. Зараз пересувається на кріслі колісному, попереду чекає тривала і болісна реабілітація – аби знову стати на ноги.

Сашко – доброволець, каже, одного дня просто відчув, що настала і його черга приєднатися до війська. Чи не найбільше цим рішенням пишався дядько Олександра – професійний військовий, який все життя віддав армії, воював у гарячих точках, досі спить уночі, сидячи.

«Вперше на війні мене похитнуло, коли побачив наскільки пошрамоване тіло командира – рубець на рубці. Тепер і я майже такий самий», – усміхається розвідник.

Сашко знав, що не загине – просто відчував і все. Перед кожним штурмом молився, своїми словами, дякував і просив вернутися живим. У кишені завжди носив ікону і молитовник. Каже, на війні не раз траплялося дивне – коли здавалося, що це вже кінець, але в останню хвилину все змінювалося.

«Пам’ятаю, під час штурму села російська авіабомба влучила у дерево. А хвилин п’ять напередодні я саме відійшов від того дерева. Це було чудо, – згадує Сашко. – Дуже багато смертей на передовій саме від КАБів».

Свої поранення боєць отримав також під час штурму. Лише встиг почути «як летить», а прийшов до тями вже під автівкою, яка горіла. Весь посічений осколками, багато переломів, перебиті нерви. Найбільше постраждали праві рука і нога.

«У той момент я, звісно, бачив, що дуже поранений, але розумів – жити буду, – ділиться розвідник. – Більше переживав за побратимів, яким пощастило менше. Один верещав від болю – йому відсікло ногу. Іншому на моїх очах розрізало живіт. За секунду я згадав усе, що нас вчили медики, і від того стало ще важче – розумів, що нічим не можу допомогти. Добре, що швидко підбігли наші хлопці і врятували. Під час евакуації поки лежав у машині, весь час дякував Богові».

Олександр за кілька місяців пережив десяток операцій. Спершу лікарі казали, що його нога вже ніколи не буде згинатися в коліні. Тепер прогнози кращі, але вся надія на реабілітацію, яку зараз проходить.

Під час занять дуже боляче – Сашко і кричить, і сміється водночас, іноді навіть ненароком відбивається. Тому перед вправами наперед перепрошує в реабілітолога: «Я чесно нікого не хочу вдарити, але сьогодні біль може виявитися сильнішим за мене».

В перші три місяці після поранення розвідник не пересувався навіть на кріслі колісному, постійно лежав. Саме в цей час він познайомився з семінаристами, які відвідували поранених бійців у лікарні, і захотів охреститися. Обряд відбувся просто в палаті.

«Тепер буду грішити менше, – сміється Сашко. – Якщо серйозно, то після хрещення відчув якесь внутрішнє оновлення, полегшення. Маю відчуття більшої безпеки. Можливо, це самонавіювання, а можливо, й ні. Але через кілька днів після обряду я нарешті почав потрохи рухати ногами».

Боєць каже, вже втомився лікуватися, а це ще навіть не половина шляху до одужання. Однак ціль вартує титанічних зусиль – стати на ноги і нарешті ходити. А ще гріє мрія про власний автомобіль. І дуже хочеться приїхати до улюбленого ставка на рідній Одещині. Обійнятися з усіма родичами, які тепер кличуть його «наш герой». Вони вже пів року не бачились.

Дядько, той, що військовий, неабияк зрадів, коли дізнався, що Олександр охрестився: «Молодець, наш Сашко. Ми тебе чекаємо».

«Приїхав якийсь батюшка…»

Хрещеним батьком Олександра Лозована став помічник капелана, семінарист Івано-Франківської духовної семінарії брат Юрій. Працює не лише з пораненими бійцями в лікарнях, але й з військовими на полігонах. Належить до групи духовних волонтерів в Івано-Франківську, які організувалися ще під час Революції гідності. Коли спалахнула війна на сході, вони почали виготовляти синьо-жовті вервиці для воїнів на фронті, згодом – шеврони з непорочним серцем Марії. До хлопців в івано-франківській обласній лікарні семінаристи приходять уже кілька місяців.  

«Бажаємо здоров’я, брате Юрію!» – з усмішками вигукують бійці в палаті, коли заходить семінарист. «Хлопці, хлопці, ми ж не в армії», – сміється той у відповідь.

Вся палата регоче, йдуть обійматися, діляться що в кого сталося за ці дні. 

Але така дружба була не одразу. Брат Юрій добре пам’ятає першу зустріч. Військові дивилися великими очима, не розуміючи хто це такі прийшли і що взагалі відбувається. Семінаристи відрекомендувалися і почали пригощати їх домашніми кексами. Поки хлопці їли, помічники капелана потрохи знайомилися. Більшість бійців розповідали про себе, але декотрі принципово не хотіли навіть глянути в бік гостей у рясах. Однак через деякий час саме з цими воїнами семінаристи стали чи не найліпшими друзями.

«Десь аж на шостий візит вони мені пояснили, чому в перший день повелися так неприязно, – каже брат Юрій. – Думали, «приїхав якийсь батюшка, який гребе гроші лопатою, а тут хоче попіаритися, пофотографуватися». Однак коли побачили, що ми приходимо постійно і нам від військових нічого не треба, а просто побути поруч, вислухати як боляче зробив реабілітолог, погомоніти про все на світі і ні про що, то ставлення кардинально змінилося. Не лише до нас, а й загалом до церкви. Один воїн не витримав і якось запитав: «Ви дуже круті, але скажіть чесно: яка вам користь з того, що приходите сюди?».

На Святвечір семінаристи влаштували святу вечерю для всіх бійців у лікарні. Того дня якраз ще й прибули багато поранених хлопців з Дніпра.

Принесли кутю, домашні пампушки, голубці, вареники. Смаколиків було так багато, що машина брата Юрія ще ніколи не була така напхана – він сам ледве помістився за кермом.

На День святого Миколая воїни так само отримали подарунки – солодощі і книгу «Твоє життя вартує, щоб його прожити» з глибокими духовними науками американського єпископа.

Не зможеш бути таким, як раніше

Брат Юрій ділиться, що багато спілкуючись з військовими, усвідомив дещо важливе: навіть, якщо хтось із них каже, що не вірить у Бога, це не так. Насправді це може бути злість на Господа, або образа, чи звичайне нерозуміння – будь-що, тільки не невіра.

Після розмов із семінаристом двоє військових у лікарні вже охрестилися, багато захотіли посповідатися, декотрі – вперше в житті. Хтось вчиться молитися і як треба відповідати на «Слава Ісусу Христу». Час від часу хлопці просять відвести до церкви на літургію.

«Один святий казав: коли до тебе прийде голодний, то не розказуй йому про Бога, а спершу нагодуй, і потім він сам тебе запитає. Ми з братами в цьому переконалися в лікарні, – ділиться семінарист. – Не треба військовим одразу говорити про вищі духовні істини. Насправді більшість з них уже підсвідомо все знають. І наскрізь бачать тебе – як на рентгені. Навчилися цього на війні – там злітають усі маски. Бійці найперше цінують людську близькість, відвертість, чесність, вони хочуть просто виговоритися, без повчань і зауважень. Аж тоді будуть готові ставити свої запитання і слухати».

Семінарист каже, часом йому значно легше спілкуватися з військовими, аніж з декотрими цивільними. Бо ті, хто бачили війну, – справжні і дуже прямі. 

Брат Юрій за час служіння наслухався чимало історій від воїнів про те, як Бог рятує життя і робить дива. Про чоловіка, який все життя молився і ходив до церкви, але віру в Господа відчув аж на війні. Про ворожий дрон, який заплутався в гілках дерева і не вибухнув. Про бетонну плиту, яка від прильоту тріснула і звалилася на бліндаж, але в жодного бійця не було навіть подряпини. Про намистину вервиці, яка вплавилася у ворожий осколок, витримавши удар і запобігши серйозному пораненню в шию. Про бійців, які заблукали в густому тумані, безперестанку молилися і зрештою вийшли на свою дорогу.

«Знаєте, щоразу йдучи з лікарні від поранених воїнів, я стаю трохи іншим, – розповідає брат Юрій. – Коли дивишся в очі, які бачили війну і смерті, розділяєш їхні біль і радість, ти вже не зможеш бути таким, як раніше. Я би рекомендував кожному хоча б раз на місяць відвідувати поранених воїнів. Повірте: це більше потрібно нам, аніж їм. Це не лише їхня реабілітація, але й наша».

 

Наталя МОСТОВА