Сім’я з Городенківщини лише кілька років тому взнала, що таке біда. Спершу дідусь захворів на рак, потім у батька здало серце, далі мама зламала хребет, та ще й у маленького сина знайшли вузлик у щитовидній залозі. Хлопчику постійно потрібні обстеження, а всі заощадження вже давно закінчилися. Злидні довели до того, що тато з кардіостимулятором у грудях мусів поїхати за кордон гарувати на полях.

 

До їхнього села на Городенківщині маршрутка їздить лиш раз на день. Звертаємо з траси, і дорога стає все більш звивиста. Автівок і автобусів майже нема. «А ви до кого, пані, їдете?» – запитує водій журналістку – тут всі одне одного знають. «До Оксани Дзидзи. Знаєте таку?» –  «То та, що хворіє? Знаю-знаю…» 

На зупинці вже чекає Тетянка – донька Оксани. Дівчинці 11 років, вона дуже серйозна і виважена. Одразу розповідає про три стежини, якими можна дістатися до їхньої хати, описує недоліки і переваги кожної. Дорогою говорить про молодшого братика, про свої заняття танцями, які на час карантину довелося припинити, і розказує, що раніше навіть сідала на шпагат, що вчиться на відмінно й щороку приносить додому похвальні листи.

Вже біля самої хвіртки нас зустрічає шестирічний Сашко, діловито свариться на пса, який несамовито гавкає на гостю, заганяє його до буди. Оксана вже чекає на подвір’ї, вони з Сашком схожі, як дві краплі води. «Він повністю мамин син, – усміхається жінка, – постійно тулиться до мене, про все розповідає. Тетянка вже більше батькова доня. І ще з бабусею нерозлийвода, навіть сплять разом».

Оксана показує подвір’я, веде до хати. «Мені аж стидно перед вами, – сміється жінка. – У нас стільки площі, будинок немалий, машина на подвір’ї… А я прошу допомоги. Знаєте, так іноді буває в житті: все добре-добре, а тоді раз – і біди сиплються одна за іншою».

Місія – врятувати внука

Оксана родом із сусіднього села, а тут за невістку. Ще два роки тому в родині все було добре. Були свої плани і мрії – як у всіх. Аж поки у 2018-му в Оксаниного батька не вилізла гулька на шиї, діагностували рак щитовидної залози. Четверта стадія. У київській лікарні навіть не хотіли братися за лікування, відправили додому помирати, дали пів року. Чоловік прожив два, хоч і хворів дуже. Помер минулого місяця – у 58 років.

Ще в столичній лікарні медики сказали всім близьким родичам обстежити щитовидну залозу, аби виключити генетичну спадковість. Вже під час УЗД в малого Сашка виявили вузлик. Оксана впала в таку істерику, що навіть чоловік розгубився.

Генетичний аналіз коштував 17 тисяч гривень. Найгірше підтвердилося – вузлик справді спадковий, його треба контролювати, бо може перерости в ракову пухлину. «Я думала, що від нервів у мене все волосся повилазить», – згадує Оксана.

Медики сказали, що обов’язково раз на три місяці хлопчик мусить здавати аналізи і раз на пів року їздити в Київ на УЗД. Кожного разу беруть сумки з багатьма речами, бо не знають, чи скоро вернуться додому, може, хвороба проявилася і доведеться лягати в лікарню.

З часом мама помітила, що Сашко перестав рости – проблема з щитовидною залозою притуплює цей процес. Лікар прописав гормон росту. Однак, аби його ввести, треба, щоб не було вузлика в щитовидній. На консиліумі вирішили, що в 10 років хлопчику доведеться вирізати щитовидну залозу. Але мама сподівається, що операція омине їх і організм таки сам почне росте.

«От гляньте на Сашка, – каже Оксана. – Скільки би ви йому років дали? Точно, що не шість, правда?» Хлопчик і справді виглядає значно молодшим, не зовсім добре говорить. Цього літа Сашко підріс майже на сантиметр, і це велика перемога для всієї родини.

Дідусь не раз казав, що його онкохвороба мала велику місію – врятувати внука. Якби батько Оксани не виявив у себе рак щитовидної, то хтозна, чи не надто пізно в хлопчика би діагностували таку страшну спадковість.

«А що ми мали вдіяти?»

На сім’ю звалилося одразу багато бід. Якраз коли дізналися про діагнози і батька, і Сашка, в Оксаниного чоловіка здало серце. Під час перевірки виявили, що за добу серце зупинялося 800 разів, причому аж на три секунди. Якщо серце зупиняється на чотири секунди, то більше не відновлюється. Терміново поставили кардіостимулятор.

Грошей почало дуже бракувати, всі заощадження витратили на лікування і обстеження. Діти ось-ось мали йти в школу. Тож Оксана з чоловіком поїхали на заробітки в Польщу. Працювали і на складі, і на полі. «Так, чоловік з кардіостимулятором гарував щодня, важко було, постійно дошкуляла задуха, – говорить Оксана. – А що ми мали вдіяти? Допомоги не було звідки чекати. Вдома самі пенсіонери лишилися. Свекруха перенесла два інсульти». 

А цього літа сталася ще одна трагедія. Подружжя знову планувало їхати на заробітки, аби мати за що підготувати дітей в школу: книжки, зошити, взуття… За кілька днів до виїзду Оксана надумала поробити в хаті порядки, аби свекруха вже нічим не турбувалася на господарці.

Жінка мила вікна знадвору, вилізла на півтораметрову драбину. Земля була сковзка – після дощу. Оксана лише пам’ятає, як сильно гепнулася на цемент. На спину. Перед очима все почервоніло. Говорити не могла, лиш викрикувала якісь звуки. З хати вилетів чоловік. Почав підіймати, хоча потім з’ясувалося, що не можна було. Але, на щастя, обійшлося без зміщення. Оксані здавалося, що її шия залізла глибоко в грудну клітку, а мозок ніби хлюпався в голові.

У лікарні навіть не було за що МРТ зробити. Сім’я зверталася до волонтерів по допомогу. Обстеження показало перелом у хребті і струс спинного та головного мозку.

Більше місяця Оксана нерухомо лежала вдома. Каже, що це було справжнє пекло. Думала тоді про все на світі – часу було вдосталь.

«Спочатку трохи гнівалася на Бога, – ділиться жінка. – Мордували думки, за що ми будемо жити, Сашкові потрібні постійні обстеження, та й чоловік не є здоровий… А потім до мене дійшло, що Господь просто стримав мене удома, аби я змогла попрощатися зі своїм татом, адже незабаром після мого падіння батько помер».

Відколи Оксана почала потроху ходити, малий Сашко весь час її контролює: «Мамо, ти сьогодні лежала? Йди трохи відпочинь».

Жінка досі ослаблена, її часто нудить, тож багато не ходить. Про роботу в Польщі доведеться забути щонайменше на рік. Оксана каже, що без Тетянки не дала би раду господарці, називає донечку своєю правою рукою. «А я ліва», – усміхається Сашко.

 І це мине

Сім’я живе за рахунок чоловікової пенсії по інвалідності (2000 грн) і соцвиплат на дітей (трохи більше 3000 гривень). Вся пенсія свекрухи одразу йде на її таблетки для серця. Грошей катастрофічно не вистачає.

Постійно необхідні гроші на аналізи, які коштують біля двох тисяч гривень, а ще раз на пів року доводиться оплачувати поїздку в Київ на обстеження. І далеко не завжди вдається купити дешеві квитки. Іноді мусять заночувати і в столиці – якщо обстеження затягується. Оксані з сином, як правило, дозволяють переночувати в лікарні, але за ліжко треба заплатити 800 гривень.

«Я розумію, що навколо купа людей, яким кошти значно потрібніші, ніж нам, у людей такі біди, що аж страшно подумати, – каже Оксана. – Я звертаюся по допомогу лише тоді, коли дійсно є гостра потреба. Зараз нам би дуже здалося поїхати в Київ, аби обстежити Сашка, а для цього треба десь коло шести тисяч гривень». 

А ще 10 днів на місяць Сашко має займатися плаванням – аби розробляти тіло. Через карантин заняття довелося припинити, бо їздити необхідно аж у Франківськ. На хлопчика весь час треба мало не дмухати: найменший протяг – і він уже хворіє. Малий постійно мусить вживати багато вітамінів і мікроелементів, йому бажано уникати перебування на сонці, але в той же час дуже помічним був би відпочинок біля моря. Один раз сім’я таки вибралася в Одесу.

«Тато тоді глибоко пірнав у море, а я не пірнав, тільки дивився, – не втримується Сашко. – Він так далеко запливав, аж туди, де акули плавають…» Всі в кімнаті починають реготати. Малому це подобається, він ще більше хоче розповідати. Каже, що бачив дельфінів, а ось до медуз так і не торкнувся, хоча колись у мультику бачив, як дядько з’їв сто медуз за раз.

Майже все літо Сашко мусить переважно сидіти в хаті – сонце сильно пече. Тому школа йому – за щастя. Зараз вчиться в другому класі, і він там – найменший, але з цього ніхто не кепкує. Сашко, хоч і малий, але не з тих, хто дасть собі в кашу плюнути. Каже, коли трохи підросте, то працюватиме там, де роблять машини.

«Коли мій тато захворів, він знав, що йому лишилося мало часу, – говорить Оксана. – Батько не падав духом. Знаєте, що він казав? Що не здасться, що боротиметься, поки дихатиме. І я тепер так весь час собі кажу. Все одно чорна смуга не може бути вічною. І це мине».

Наталя МОСТОВА

P.S. Рахунок для допомоги сім’ї – 5168742728659982 ПриватБанк (Оксана Дзидза).