Його перший у житті виїзд на бойову позицію стався в Бахмуті. Перше поранення теж там. Тепер 23-річний Андрій Демків з коломийського села Лісний Хлібичин має другий день народження 18 березня. Зараз вдома на реабілітації, кульгає, з ціпком. Постійні перев’язки і походи по лікарях. Каже, трохи оклигає і назад – воювати, пише “Галицький кореспондент”. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, 23-річний Андрій Демків був на «строчці». Підписав контракт. Спершу служив на Закарпатті, тоді перевели на Львівщину. А минулого місяця надійшло бойове розпорядження – виїхати в Донецьку область. Бахмут. Хлопцям не казали куди точно їдуть, але вони й так здогадувалися.

«Бахмут – то Бахмут, будемо триматися, ми не падали духом», – усміхається боєць.

Гепало з усіх боків і без зупину. Але до постійних обстрілів швидко звикаєш. Вже через кілька годин військовий повністю адаптувався.

Каже, головне – бути на позитиві. Хлопці намагалися жартувати навіть під обстрілами:

«Сидимо увечері в підвалі, мали там ночувати. За 500 метрів позиція ворога. Побратим запитує, хто який чай буде: фруктовий, чорний, зелений… А інший каже: «Зараз ми в одному з найпекельніших місць на землі, але вибираємо, який чай будемо пити. Хлопці, то в нас ще все прекрасно, хіба ні?». Всі зареготали, стало якось світліше і спокійніше. Без гумору там ніяк. Сміялися буквально з усього – так налаштували себе. І знаєте, це помагає вижити».

Так само новоприбулим радили і бійці, які вже місяцями в Бахмуті: песимізм може зжерти швидше за ворога. А ще казали, аби обходилися без дурного героїзму. Найперше – пильнуєш себе, бо лише так зможеш допомогти і своїм побратимам.

На другий день по приїзді в Бахмут бійців відправили на позицію. Останні пів кілометра треба було йти пішки, бо туди машина не їде – її просто спалять. Бігли через дорогу, яка прострілюється: межи будинками, парканами… І навіть тоді вояки теж намагалися жартувати.

«Колись ще дітьми ми з хлопцями бавилися в такі ігри, – усміхається Андрій. – У Бахмуті було так само, але по-справжньому. Ми з побратимами ще сміялися, що граємо в «контрстрайк», тільки без збереження».

Розмістилися в ангарі на промзоні, через дорогу – росіяни. Найгірше стало вночі – бійці не мали тепловізорів, а диверсанти могли полізти в будь-який момент.

«Нас на чергуванні було тільки двоє: я і ще один Андрій. Обоє ні разу толком не воювали, – усміхається воїн. – Навіть не знаю, скільки разів за ніч я молився. Та ніч пройшла спокійно: один чи два авіаудари, трохи приходів і ще «вдарили фосфором». А вранці лиш встиг попити води, потягнувся до сухпайка, і почався перший бій».

Окупанти з РПГ пробивали стіни в підвалі, а тоді «насипали» всім, що мали. Сили були геть не рівні: два десятки ворожих бійців проти семи. За пів години всі стали контужені.

«Ми не могли відійти, бо не було команди, – розповідає Андрій. – І знаєте, у той момент прибуває стільки енергії. Ти вже навіть не відчуваєш ніякого болю. Просто є завдання – вийти живим».

Хлопці трималися чотири години. Командир передавав по рації, що сильно штурмують, що їх дуже мало на позиції і треба відходити. Але там відповіли, аби чекали підмоги. Та коли прилетіло геть поруч і майже всі вже були поранені, командир сказав по рації, що відходять негайно, бо максимум через хвилин десять ворог візьме у кільце і тоді вже без шансів.

«Я думав, мене просто камінь вдарив у ногу, а то уламки посікли. Я навіть біг, – усміхається Андрій. – Мусив бігти. Вся дорога прострілювалась. Згори ворожий дрон переслідував, і постійно засипали нас мінометами. Пів кілометра ми долали аж годину».

Коли дісталися до місця евакуації, Андрій спершу не хотів їхати у шпиталь, запевняючи, що у нього легке поранення. Казав, аби брали «важчих», а він лишиться і вернеться назад на позицію. Медики не послухали хлопця. Насправді нога була дуже пошкоджена.

«Дорогою один поранений боєць сильно впав духом, кричав, що вмирає… – згадує Андрій. – Ми заспокоювали гумором. Сміялися, що ніхто з нас не помре, бо цієї ночі всі маємо їхати «на дівчата». Це працює. Пам’ятаю, ще у Львівській області був хлопець, який дуже боявся війни і повторював, що його там вб’ють. Так не можна. Тоді як бійці, яких я бачив у Бахмуті, теж геть не обстріляні, готувалися до бою з гумором і молитвою на вустах. Це теж зброя, яка рятує».

Наталя МОСТОВА