Військові мобілізації, основною метою яких зазвичай є поповнення діючої армії живою силою, у сталінській імперії використовувалися як своєрідна форма помсти українському населенню, що залишилося на окупованій вермахтом території, а також як метод боротьби режиму з повстанським рухом у Західній Україні.

25 січня 1944 р. Й.Сталін підписав спеціальний наказ ДКО «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії». Проте, як невдовзі з’ясувалося, ситуація в регіоні була значно складнішою. Керівництво ОУН і УПА, яке спочатку сподівалося використати підготовчі можливості Червоної армії для військового навчання й озброєння своїх прибічників, невдовзі після вступу радянських військ на територію західних областей перейшло до тактики тотального зриву мобілізацій, у тому числі й шляхом проведення власних. Це не тільки значно ускладнило військово-політичну ситуацію в регіоні, а й загальмувало мобілізацію до Червоної армії.

Так, начальник політвідділу 1-го Українського фронту С.Шатілов інформував Головне політичне управління, що мобілізація в Галичині проходить украй незадовільно, а в деяких районах Львівської області її взагалі зірвано. З 52 693 осіб, які підлягають призову, у серпні 1944 р. було призвано тільки 3380 осіб. На 1 вересня 1944 р. план мобілізації, встановлений для армій 1-го Українського фронту, був виконаний лише на 56%. Такий стан справ, на думку політпрацівника, пояснювався насамперед діяльністю бандерівців і поганою організацією призову. «Мобілізовані розбігаються дорогою», – писав Шатілов у своєму черговому повідомленні.

Так, уродженець с. Княжолука Долинського району Яків Олексійович Фединяк, 1920 р.н., спромігся двічі, у серпні 1944 р. та у квітні 1945 р., дезертирувати з Червоної армії. У серпні 1944 р. Фединяк у числі 150 мобілізованих Вигодським воєнкоматом конвоювався на збірний пункт у Станиславів. По дорозі на конвоїрів на чолі з лейтенантом Місюрою напав підрозділ УПА, і вони розбіглися.

Натомість мобілізованих зібрали упівці, призначили над ними старшого Якима Лучинця і сказали, що вони тепер є бійцями УПА. Після того всі відійшли в ліс, де до них під’їхала військово-польова кухня, мобілізованих нагодували і відправили в напрямку с. Тростянець Долинського району. Однак через два тижні перебування в таборі УПА Фединяк втік додому, де переховувався до лютого 1945 р., а потім влаштувався на роботу у Вигодський ліспромкомбінат.

Листівка УПА зі зверненням до червоноармійців. Архів Центру досліджень визвольного руху

Втім у квітні 1945 р. його знову мобілізовують у Червону армію, але направляють на роботу в цивільну організацію, яка розбирала руїни м. Львова. Там горе-військовик працював до вересня 1945 р., а коли травмувався, то сів на поїзд і самовільно поїхав додому. За версією Фединяка, його дружина випадково з одягом випрала документи, і він змушений був переховуватися у бункері в себе вдома разом з упівцями Семківим та Гоянюком, а також переховувати їх зброю. Натомість слідчі вважали, що дезертир свідомо піддався агітації ОУН.

Так чи інакше, але 4 січня 1946 р. Фединяка арештували. Він ще спробував захистити себе бронню Вигодського ліспромкомбінату і навіть ліг на лікування з діагнозом «ревматизм суглобів» у Вигодську лікарню. Проте безжальна радянська карально-репресивна система його в результаті таки ув’язнила до 10 років виправно-трудових таборів. Важко назвати Фединяка дезертиром. Адже СРСР жодним чином не був його Батьківщиною.

 

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.