Багато хто й не здогадується, які незвичайні скарби можна побачити і навіть помацати у відділі сакральних пам’яток Івано-Франківського краєзнавчого музею. Мощі святих, ікона-загадка, унікальний гуцульський свічник, образ, що допомагає шукати загублені речі й навіть оригінальні, часто кумедні, дитячі листівки, де дітлахи з різних куточків України і світу передають привіт Богові, бажають здоров’я святому Миколаю, просять собі сову, трішки почуття гумору і вилікуватися від астми.

Екскурсія музейними контрастами від завідувача відділу реставрації, автора реставраційного проекту «Врятуймо скарби разом!» Валерія Твердохліба вартує газетної статті.

Передай привіт Богові

«Здрастуй, Бог! Мене звати Каріна. Можеш, будь ласка, зробити, щоб на Новий рік ніхто не був самотній? Щоб усі сиділи дружною сім’єю за великим святковим столом і веселилися. Щоб люди вітали одне одного і дарували багато подарунків».

«Святий Миколаю, привіт. Мені б хотілося отримати на твоє свято 3D-ручку і почуття гумору. Бажаю тобі щастя, здоров’я. Передай привіт Богові».

«Боже, будь ласка, подаруй мені рідну сестру. Дуже хочу її. Вона має бути милою, красивою, розумною. Ось і все, чого я хочу».

Поміж старовинних сакральних пам’яток, просто під стелею, майорять десятки різнобарвних дитячих малюнків Всевишнього і святого Миколая з різними посланнями до них. Це перше, що впадає в око, коли входиш до експозиційної зали. Роботи тут з’явилися завдяки конкурсу «Для Бога я створю найкраще», який уже не перший рік організовує художник Ярема Стецик. Виставка стала частиною музейної експозиції. Тут розвішані творчі голоси діточок з різних куточків України і світу.

«Дорогий святий Миколаю! Я хочу, щоб ти завжди був здоровий і ніколи не хворів. І ще завжди був дуже веселим».

«Дорогий Боже! Я би дуже хотів футбольні бутси і грати футбол у футбольному клубі «Реал Мадрид».

«Дорогий Боже, я давно хочу собі сову і смарт-годинник і позбутися від астми. Я мрію стати фотографом. І нехай у мене буде вертоліт».

«Шановний святий Миколаю. Я хочу побажати, щоб у тебе було багато щастя, багато посмішок і хороших подарунків».

Взагалі, діти дивним чином мають певне символічне значення у сакральній колекції музею. Тим паче, першими жертводавцями проекту «Врятуймо скарби разом!» були саме діти. Коли презентували сакральну виставку і вперше поклали скриньку для пожертв, до зали зайшли дітлахи і попросили в батьків кілька купюр, бо їм було страшенно цікаво вкинути гроші до ящичка.

Сакральна колекція

Далі – сакральна колекція, що налічує близько 200 експонатів, з яких половина вже відреставровані завдяки проекту «Врятуймо скарби разом!». «Пристоячі» з перехрестя: старовинні тотеми

Виставка, що розкриває автентику Галичини. Ідея виникла спонтанно. Серед занедбаних і поруйнованих сакральних творів, які постійно були в реставраційній майстерні, якось з’явилися знищені вітрами часу та людською байдужістю «пристоячі» – дерев’яні скульптури з придорожніх розп’ять. «Вони, ці святі, з’явилися не просто так, – розповідає Валерій Твердохліб. – Вони немов хотіли щось промовити, і я думаю, не тільки мені».

«Рідко котре перехрестя в старому галицькому ландшафті обходилося без свого оберега-«тотема» у вигляді придорожнього хреста (фігури) або каплички. До хреста прибивали різьблене розп’яття з фігурами пристоячих Богородиці, Івана Богослова, ангелів, херувимів. Уся композиція барвисто розмальовувалася. Хрести-«фігури» встановлювалися на в’їздах-виїздах сіл і містечок, перед церквами, будівництво яких щойно розпочалося, і на тих місцях, де вони колись стояли. Біля них освячували землю наново закладених цвинтарів, ними позначували чудодійні джерела, вшановували пам’ятні історичні події. Ритуальні хрести сільської провінції виконували лише місцеві умільці, а тому зберігали багато архетипічних ознак минулого», – писав Віктор Мельник.

Виставка «Пристоячі» з перехрестя» бере початок зі скульптури святого Івана Богослова, яка має цікаву історію. Дерев’яну фігуру до музею принесла жінка. Перед тим вона прийшла до церкви сповідатися і розповіла священику, що після смерті чоловіка вдома залишилася скульптура. Панянка собі місця не знаходила – переживала, що благовірний десь украв ту річ. Ксьондз скерував її до Валерія Твердохліба, який одразу угледів цінний експонат з циклу «пристоячих».

«Це той випадок, коли у сповіді народжується істина», – усміхається реставратор.

Окрасою виставки «Пристоячі» з перехрестя» є дерев’яне розп’яття Ісуса Христа, котре до музею приніс якийсь чоловік десь зо п’ять років тому. Скульптура дісталася йому від прадіда. Колись у родині не було дітей, і старий пішов у гори в бік Косова. Через два місяці повернувся додому з торбою, а там – розп’яття. Вже незабаром у сім’ї народилися двійко діточок. З часом дивну історію скульптури призабули і її закинули на горищі під купою мотлоху. В сільській церкві брати скульптуру відмовилися, бо то, мовляв, старе і не має жодної цінності, порадили спалити. Але чоловікові рука на таке не піднялася. Валерій Твердохліб моментально зрозумів, що розп’яття є цінною мистецькою річчю, яка датується приблизно ХІХ століттям. Так скульптура отримала нове життя в краєзнавчому музеї, а могла б давно перетворитися на попіл.

Скринька з мощами. Релікварій святого Пантелеймона вміщає мощі аж 11 святих, які були привезені з Риму ще в ХІХ столітті. А на олов’яній капсулі, де зберігаються нетлінні часточки святих, дивним чином проявився хрест.

Золото, за яким полюють. Унікальний гуцульський дерев’яний свічник початку ХІХ століття, а перемальований у 1875 році.

Гуцульські свічники – чи не найцінніші експонати, найбільше їх є в приватних колекціях і в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, що в Коломиї.

Гуцульський свічник, що в краєзнавчому музеї, покритий сусальним золотом. Експонат несе в собі важливий зміст. Зображена драбина символізує шлях до неба. Череп унизу розп’яття – це кості Адама (первородний гріх).

Орієнтовна вартість цього гуцульського свічника зараз коливається у межах десяти тисяч доларів США. «За такими речами полюють антиквари», – каже Валерій Твердохліб.

Цьогорічне відкриття. Ікона «Різдво Христове» стала цьогорічним відкриттям у музеї. Вона датується XVII ст. і належить до продукції малярів риботицького малярського осередку.

Одним із найбільш відомих центрів народного іконопису XVII-XVIII ст. було село Риботичі (на пограниччі Львівщини і Польщі). Діяльність майстрів риботицького малярського осердку виходила далеко за межі локального місцевого явища. Ікони риботицьких малярів оздоблювали храми в околицях Перемишля, Сяноку, Турки, Самбора, Добромиля та інших сіл і міст.

Найдавніша ікона краєзнавчого музею – «Зішестя в Ад» – датується ХІІ століттям. Особливість цієї сакральної пам’ятки в тому, що вона виконана зі сланцю. І це доводить, що авторами ікони були саме галицькі майстри, оскільки сланець завжди зосереджувався в Дністрі.

Ікона була пошкоджена пожежею, мабуть, у період татаро-монгольського нападу на Галич. Реставрація тривала кілька місяців.

Найскладніша реставрація стосувалася ікони «Святого Миколая з житієм» і тривала більше двох років. Робота датується другою половиною XVII століття. Її походження невідоме.

Коли ікону помітили, складалося таке враження, наче вона ось-ось розсиплеться. На жаль, лик образу назавжди цілковито втрачений. «Якісь варвари цілеспрямовано зрізали лик ножем, – пояснює Валерій Твердохліб. – Бо жодних механічних дій більше ніде на іконі немає».

Ікона-загадка. «Богородиця Одигітрія» – Марія з Ісусом на руках та з намистом на шиї. Для другої половини XVII століття, коли була намальована ікона, традиція зображати Богородицю з намистом на шиї є доволі рідкісною. Окрім цього, подейкують про дивовижну силу, яку випромінює ця сакральна пам’ятка. «Богородиця Одигітрія» має корони, які в церквах виготовляли для чудотворних ікон. Вони розміщені над головами Богородиці й Христа. Дослідження показують, що їх виготовили пізніше, ніж саму ікону: металеві прикраси відрізняються за стилістикою від зображених на авторському  гравійованому срібленому тлі ікони. Фахівці припускають, що ікону коронували на знак подяки за дивовижне зцілення хворого.

Ікона, що промовляє. Є такі моменти, коли ти молишся не розумом, а коли здається, що сам Господь через тебе молиться. І навіть ікона може примусити молитися, випромінюючи потужну благодать. Так, як це трапилося із Валерієм Твердохлібом під час реставраційного укріплення ікони «Святого пророка Іллі» кінця XVII століття. Цікаво, що реставратор народився саме в день святого Іллі.

Допомагає шукати загублене. Кажуть, до святого Антонія Падевського можна молитися про допомогу, коли щось загубилося і ніяк не вдається знайти. До речі, це можна зробити просто в краєзнавчому музеї біля ікони «Антонія Падевського», яка датується ХVІІІ століттям.

В експозиційній залі виставлені окремо риза та ікона. Під час відновлювальних робіт, коли зняли ризу, знайшли там прибите закопчене полотно із зображенням ікони, роздертої на три частини. Реставратори припускають, що пам’ятка пошкодилася під час Мармулядової пожежі, яка трапилася в Станиславові в 1868 році. Тоді не було змоги реставрувати твір, тож ювеліри виготовили під нього срібну ризу.

Перлина Модеста Сосенка. Можливо, на одній із ікон музею зображена дружина відомого українського художника у царині сакрального та світського мистецтва Модеста Сосенка.

Талант народився на Прикарпатті, навчався у Краківській школі мистецтв, Мюнхенській королівській академії мистецтв, Паризькій національній школі мистецтв. Художник їздив по українських селах у пошуках цікавих архітектурних пам’ятників, розписів та ікон, виконував оздоблювальні роботи в  церквах рідної Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей, займався реставрацією. До речі, важлива роль у житті Модеста Сосенка належить Митрополиту Андрею Шептицькому, який, зокрема, і фінансував навчання митця.

Ікона «Богородиця з Ісусом» написана у першому десятилітті ХХ століття.

У контексті творчості Модеста Сосенка вона вперше експонувалася в 2010 році на виставці в Національному музеї Львова до 135-ліття від дня народження художника, що стало відкриттям для мистецької України.

Мистецтвознавець Марія Гелитович зазначає, що ікона має конкретний портретний характер. Найімовірніше, художник зобразив тут свою дружину, яка часто була моделлю для його творів.

Валерій Твердохліб зізнається, за роки реставраційної роботи вже не так він відновлює ікони, як навпаки – сакральні пам’ятки невидимо, на духовному рівні, змінюють самого майстра: «Ікони дивним чином наповнюють світлом і любов’ю, які самі ж випромінюють, а потім змушують цю благодать віддавати світові».

Наталя МОСТОВА