Безумовно, роль громадського сектора в Україні важко переоцінити. Але хочеться зупинитися на тому, що ускладнює чи вихолощує розвиток суспільної активності українців.

Перш за все, вже на початку діяльності громадських організацій є низка ускладнень, які пов’язані як з фінансуванням, так і з чинним законодавством. Зокрема, є організації, що десятиліттями існують без юридичної реєстрації, а відповідно, не мають рахунків у банках, печатки, не здають податкової звітності тощо…

Вони умудряються бути на слуху і мати позитивний імідж. Однак такі структури обмежені в отриманні грантового фінансування і здійснення правочинів. Це пов’язано з тим, що повноцінна реєстрація організацій передбачає наявність у громадській структурі офісного приміщення, кваліфікованого бухгалтера і т.д. Безумовно, на старті діяльності складно володіти необхідним організаційним та матеріальним ресурсом.

Громадський сектор, як правило, всіляко дистанціюється від політики. Але цією тезою дуже часто користуються громадські організації – сателіти партій, які, використовуючи лозунг аполітичності, пропагують материнські політичні структури. Лідери громадських організацій інколи приховують під громадською діяльністю свої майбутні політичні амбіції. Більше того, громадські структури – це не філії протестантських релігійних церков, а тому вони апріорі не можуть зовсім перебувати поза суспільно-політичним життям.

У свою чергу, до владних структур за допомогою в першу чергу звертаються несамодостатні організації, і то не з раціональними пропозиціями, а в ролі прохачів. Це в результаті формує у представників влади скептичне ставлення до громадського сектора.

Відзначимо, що організації, які «ходять до влади», часто не перебирають політичним забарвленням можновладців, а методично висловлюють свою прихильність правлячим структурам. Може бути інший варіант поведінки – нахабний тиск на службовців. Пригадую, як навесні 2014 р. «активістка», яка організовувала екстремальні автомобільні перегони для організації сина Януковича, приперлася в облдержадміністрацію з якимись активістами Майдану і вимагала грошей, прикриваючись ідеалами Революції гідності. І це в час початку російсько-української війни!

Відсутність матеріальної підтримки з боку влади активісти можуть компенсувати членськими внесками або грантовою міжнародною підтримкою. У першому випадку організація має максимум незалежності у своїй діяльності. Але з практики можу сказати, що в умовах матеріального збіднення українського суспільства в таких структурах зазвичай відбувається «вигорання». Людина для ефективної роботи повинна отримувати або матеріальну, або моральну винагороду.

Звичайно, про матеріальну винагороду в умовах громадської діяльності говорити не доводиться, а моральний ефект теж є достатньо ефемерний. Мова йде про те, що українці в будь-якій реалізованій справі в першу чергу шукають огріхи замість того, щоб підтримати ініціативи чи допомагати порадами.

Водночас середній клас, який на сьогодні репрезентований в основному бізнесом, ще не готовий вкладати свою «десятину» у розвиток громадянського суспільства. Як наслідок, активісти запалюються ідеєю, але з часом без підтримки суспільства згортають обсяги діяльності.

Натомість діяльність громадських організацій за підтримки міжнародних донорських організацій обмежується сферою їх інтересів, які не завжди є пріоритетними для України, на кшталт підтримки ЛГБТ-спільнот і т.д. До того ж, за 25 років незалежності в Україні виросла ціла плеяда грантоїдів, які не так дбають про реальні зміни в суспільстві чи економічному житті України, як освоюють кошти і пишуть великі за обсягом звіти. Мабуть, така ситуація вигідна і грантодавцям, бо інакше вони б не надавали подібним структурам підтримку.

Як приклад, назву організацію, що за рахунок грантових грошей розробляла одну з регіональних програм. У результаті створена програма була нежиттєздатною. Після цього організація виграє грант в іншої міжнародної благодійної інституції для вдосконалення програми. Отакий безкінечний процес освоєння грошей. Завдяки такій громадській діяльності деякі активісти утримують власні сім’ї, будують будинки, купують автомобілі і т.д.

Або згадайте, кому найбільше допомогли західні грантові структури за час незалежності України – громадським організаціям Донбасу. Як показала «Русская весна», вони споживали з близьким до нуля ефектом гроші, а тепер переїхали з окупованої території і завдяки своїм зв’язкам продовжують під себе освоювати кошти.

Якось сумно так написалося. Але весна має прийти і в Україну, а тоді і перспективи громадських організацій стануть веселішими.