У книзі авторки діляться своїми історіями, які для них – про чекання близької людини з війни. Кожне есе – не схоже на інше, з особливим стилем і образами, які дають відчути чекання: гойдалка, маленька тваринка, лист, зустріч у церкві…

Артбук коханої воїна «Чекання» – книжка про підтримку жінок військових і фіксація досвіду чекання з війни. В листопаді у Франківську її презентують, пише Галицький кореспондент. 

Співавторками стали івано-франківські письменниці, дружини воїнів Ольга Деркачова, Софія Сіренко, Христина Кухарук, а також Дара Корній, Тетяна Белімова та Іванна Голуб. Вони написали тексти для жінок, які чекають коханих з війни.

Артбук проілюстрований ліногравюрами мисткині Софії Сіренко, яка також є авторкою ідеї такого видання. Основним образом у малюнках стала риба, що символізує мовчання і тишу. Але, як зазначає письменниця, кожен побачить свій символізм.

«Тут про сестринство і підтримку одна одної, – каже Софія Сіренко. – Книга також слугує діалогом, де кожна жінка може знайти для себе щось важливе».

Софія і домашня тваринка

Чоловік журналістки, фотографині, письменниці Софії Сіренко пішов на війну на початку повномасштабного вторгнення. Спершу вона навіть не могла рефлексувати про це, не бажала розповідати комусь чи обговорювати. Перестала писати, малювати і фотографувати – все, що раніше любила.

Дуже тригерило, як хтось запитував, коли ж повернеться чоловік.

«Хотілося прокричати: хіба ви не знаєте, що немає закону про демобілізацію і що це може бути надовго? – ділиться Софія. – Але я не кричала, натомість обрала ігнорувати».

Коли приєдналася до спільноти дружин військових, їхніх зустрічей з психологами, стало трохи легше – більше не хотілося кам’яніти в стані постійного чекання. Чоловіка Софії незадовго до цього саме перевели на Донецький напрямок – вона почала займатися зборами коштів для різних потреб підрозділу.

«З кінця 2022 року він воює там, – каже мисткиня. – Відтоді я постійно через соцмережі всіляко намагаюся залучити якомога більше донатів. Також на той момент я приєдналася до школи сучасного мистецтва. Дуже бракувало творчості. Торік улітку школа презентувала випускну виставку робіт, серед них – моя серія картин на тему чекання коханого з війни».

Далі вона захотіла свій досвід проявити і через друкований формат. Так з’явилася ідея артбуку, де своє чекання Софія передає через образ маленької домашньої тваринки. 

Як розповідає авторка, постійний стрес і очікування чоловіка з війни, втрата опор, тривога і емоційне вигорання дуже впливають на жінку. Вона ніби ставить себе на паузу. Іноді здається, що вона стала тільки функцією – якось триматись і вирішувати побутові справи.

«Багато жінок звужують себе лише до підтримки свого воїна, при цьому забуваючи про власні особисті потреби, – продовжує Софія. – Певний час я нівелювала свої проблеми, бо вважала, що справжні проблеми зараз можуть бути лише у мого чоловіка, адже він на війні. Не дозволяла собі бути втомленою, бо по-справжньому втомлюється мій чоловік на передовій. Тобто я постійно порівнювала власні клопоти з його буденними проблемами. Своїми переживаннями теж не ділилася з коханим, бо не хотіла навантажувати зайвим, як я вважала. Завжди казала, що все добре. Але добре не було».

Настав момент, коли жінці здавалося, що вона ось-ось вибухне від накопичених емоцій. Здоров’я теж дало збій. Творчість і підтримка інших дружин військових стали її рятівним колом. Поки чекаєш, важливо не забороняти собі відчувати і наважуватися ділитися цим, переконана Софія.

А ще їй допомагали… прикраси. Особливо ті, які дарував чоловік. За останні роки назбиралася чимала колекція: силянки, коралі, дукачі, чокери…

«Начебто дрібничка, але стало ще однією моєю віддушиною», – усміхається мисткиня.

За чотири роки, поки чоловік на війні, Софія каже, що пережила глибоку трансформацію. Вона дізналася, що може бути настільки сильною і наполегливою. Наприклад, коли ще на вчора треба зібрати велику суму грошей для потреб чоловікового підрозділу.

«Можливо, настане час, коли мені так само доведеться долучитися до сил оборони – я почала приймати це, – каже письменниця. – Зараз відстежую досвід жінок-військових, які мені імпонують. Захоплююся ними».

Артбук «Чекання» Софія ще не давала читати своєму чоловікові. Й не впевнена, що дасть. Лише, якщо він сам захоче.

«Гадаю, ця книга була б доречною і для воїнів, яких вдома чекають кохані, – додає авторка. – Аби краще розуміти свою партнерку і як рухатися далі разом. Можливо, по-іншому налагоджувати стосунки».

Ольга і гойдалка

«Як я почуваюся всі ці роки, поки чоловік воює? Як на гойдалці, – каже письменниця Ольга Деркачова. – Часом страшно, що можу впасти, іноді просто крутиться в голові, буває хочеться, аби гойдалка нарешті зупинилася… Але вона не зупиняється. Коли чекаєш близьку людину з війни, опиняєшся геть в іншому житті. Ніби гойдаєшся між тим, що колись мав, і тим, що є тепер, – те, що не обирав, так просто склалося».

Авторка четвертий рік живе в постійній тривожній напрузі. Каже, ніколи не могла навіть уявити, що чекатиме чоловіка з війни. Чекання паралізувало її літературну творчість – «досі не пишеться так, як би могло писатися». Частіше каже, що все гаразд, коли це зовсім не так.

«Зате я почала співати в церковному хорі, – усміхається письменниця. – Це мої радість і спокій. Відчуття божого захисту».

Ідея артбуку зібрати різний досвід чекання – дуже вдала, вважає Ольга. Ті, хто чекають, але не знають, як висловитися, зможуть знайти близькі для себе слова. В такій ситуації важливо відчувати, що ти не сам, і є ті, хто розуміють як це.

«Адже часто нас, дружин воїнів, воліють не бачити і не помічати. Для багатьох ми слугуємо тригером чи нагадуванням про совість», – продовжує письменниця.

«В нього ж є доплати і надбавки… Які претензії?»… «Самі собі винні, ніхто на війну не посилав»… «Треба було його не пускати»… «Ти хіба не могла домовитися, щоб його «відмазати»?»… Коли Ольга чула все це вперше, то була шокована – наскільки дивними можуть бути люди. Вона одразу казала, що не хоче це слухати і йшла геть.

«Тобто вони вважають нормальним говорити таке мені – дружині військового, – обурюється письменниця. – Це і жорстокість, і невихованість, і нахабство».

Перші місяці були найскладнішими – Ольга адаптовувалася до іншого життя, постійного стресу і чекання. Необхідно бути підтримкою водночас для себе, родини і чоловіка.

«Потім шукаєш собі подібних. Хтось із давніх лишається поруч. Багатьох відсікаєш, – ділиться авторка. – Не хочу слухати поради про те, що маю нарешті трохи відпочити і влітку їздити на курорти. Останні роки у мене єдиний «курорт» – зона бойових дій. Якщо знайомі знають чим займається мій чоловік, то могли б здогадатися, що не варто розповідати мені як і коли маю відпочивати. Для мене це елементарний такт, повага до мене і мого воїна».

Тих, хто проживає війну дуже близько, Ольга називає людьми зі здертою шкірою. Вони реагують гостро і чутливо. Але попри все чекання робить не жорстоким, а емпатійним.

«Не тішу себе ілюзіями, що моя гойдалка зупиниться, коли завершиться війна, – каже письменниця. – З’являться інші виклики. Нас ніхто не вчив, як жити під час війни і після неї, як долати травми, заподіяні війною.  Можливо, та гойдалка буде ще дужче гойдатися. Треба просто прийняти це».

Христина і останній бій

На початку повномасштабного вторгнення, коли чоловік журналістки, письменниці Христини Кухарук приєднався до війська, її переповнювали гордість і піднесення. За чотири роки нічого не змінилося, тільки додалося значно більше тривожності, час від часу накриває гострий страх. Особливо, коли чоловік довго не відповідає на дзвінки.

«Багато наших знайомих загинули на війні, – каже Христина. – Це пережиття накопичується, мимоволі екстраполюєш на себе. Принаймні зараз у мене саме так. Рятуюся раціоналізацією. Пірнаю в наукову роботу».

Авторку дуже тригерять розповіді про чоловіків, які ховаються від ТЦК або втікають за кордон. Коханий заспокоює: «Не дивися на інших – нам своє робити».

А ще зачіпає російська мова поруч. Христина завжди запитує, навіть, якщо це незнайома людина: «Хіба замало ворожих ракет летить, що ви досі слухаєте російське?».

За весь час чоловік п’ять разів приїжджав у відпустку. Щоразу ніби знайомство з іншою людиною.

«Це навіть цікаво, – усміхається письменниця. – Кожна нова зустріч – період ейфорії. З’являються інші звички. До прикладу, минулого разу чоловік дотримувався суворої дієти, відмовився від цукру, мав щоденні тренування. Глянула на нього з нового боку. Мені сподобалося».

Чекання чоловіка з війни зробило Христину більш витривалою – вона не знала, що здатна витримати стільки. Артбук став для письменниці цікавим досвідом і можливістю масштабніше прозвучати у близькій темі.

«Моє есе – про те, що треба брати ініціативу в свої руки і робити те, що повинен», – каже вона.

Авторка написала про свого родича, який, будучи студентом, рвався в бій, приєднався до війська і поліг гідною смертю воїна. Близькі люди називали його Богданчиком.

«Найважче чекати на того, хто вже ніколи не повернеться, – каже Христина. – На Богданчика досі чекають».

 

Наталя МОСТОВА