Є такий чорний анекдот: «Що має довжину у вісімдесят метрів і чотириста рук? Потяг до Освенціма». Знаю, що багатьом не до сміху. Жарти про Голокост і Голодомор рівноцінні, але все одно вони існують. І для когось вони є джерелом неймовірно позитивного настрою. Так-так, жарти про червоних комісарів і українське село, про «мамку», яку дехто водив в кіно, для декого болючі, а для декого винятково веселі. Можна пожартувати про все на світі, і комусь буде добре від сміхунців про чеченських дітоїдів – можливо, тому, що ці герої гуморесок не танцюють під їхнім вікном, помахуючи кривими лезами.

Інша справа – пожартувати про іслам чи Мохаммеда. Славнозвісний Шарлі Ебдо уже довів усім нам, що ввічливих мусульман не існує, є тільки терплячі і нетерплячі. Мене завжди дивувала у цьому стосунку млявість європейських цінностей – навіть у часі найзапеклішої агресії християнства все, зрештою, зводилось до колумбійської дилеми («сріблом або свинцем»). Переважна більшість паломників і борців за християнську віру брала сріблом, на тому їхня фанатичність закінчувалась, як і епоха гегемонії християнства у Європі (міф про яку сама ж Європа і створила).

Довжиною у вісімдесят метрів і чотириста рук зараз можна охарактеризувати багато європейських поїздів, про що говорить Аїда Болівар у статті «Один день у пеклі – з Будапешта до Відня у потязі з мігрантами». Нащадки тих арабів, які змусили Європу митись (проклята університетська культурологія постійно нагадує про завезення лазні зі Сходу – так, ніби це найкрутіше, що Схід дав Заходу), сьогодні змушують нащадків середньовічних міст прибирати за ними лайно у потягах і на вокзалах. Річ не в тому, наскільки далеко людина може піти заради моменту щастя, річ у тому, чи взагалі вона щось зробила для його досягнення. Іноді здається, що замість священної Мекки ці юрбища народу ринуть у Данію, Норвегію, Австрію та далі на Захід, де їх вже чекають гурії і субсидії.

Так, виглядатиме, що я ображаю емігрантів, не маю жодної поваги до інших націй, рас, віросповідань, але я просто вважаю, що ми різні зовні і всередині. Права повинні бути однаковими для всіх, так, це догма, на якій неможливо побудувати погане суспільство, але визначаючи нас рівними за правами і обов’язками громадянами, невже хтось стане бачити кольори інакше або раси і нації змішаються у супервид лише на основі права? Серед них немає нижчих і вищих, але, Європо…

Європо, ти вже надто стара і маразматична, щоб приймати зважені рішення. Європо, ти думаєш про мусульман більше, ніж про себе саму. Європо, тисячі українців вмирають на війні на твоїй, трясця, території, і отримати візу навіть для навчання за результатами тестів – це бюрократична веремія на місяці. Натомість виходять ісламісти, і їх, знедолених, тисячі заполонюють вокзали, станції і міста. І кому тоді здалась англійська, яку всі так ревно зубрили всі ці роки?

Зрештою, ми говоримо про расизм однобоко, бо це ж слабка і немічна європейська риса – падати перед начебто слабшим у благородному реверансі, бо нащось же ми аристократи, демократи і ліберали. Спробуйте в Бронксі назвати афроамериканця негром – і це будуть останні ваші слова. А коли тисячі європеоїдів відгукуються на «білих» – це норма. Коли ви приїздите до ісламської родини, чи задумувались ви колись спитати у господаря «Чому твоя жінка одягається так, а не інакше»? З якого дива тоді на вулицях Івано-Франківська наших дівчат засуджують за те, що вони одягаються як шльондри за східним стандартом?

Весь пост виглядатиме для лібералів, чиї аргументи облизуються словами «право», «рівність», «толерантність», написаними мовою ненависті, зішкрябаною зі стін обписаних під’їздів і незадоволення життям. Але меседж у мене дещо інший, і його прекрасно описує цитата стендап-коміка: «Звичайно, іноземці забирають твою роботу. Але якщо хтось без контактів, грошей і володіння мовою забирає твою роботу, може, ти просто гімно»?

Богдан СТРІЛЬЧИК