Не було би сміття – не було би зарплати. Люди в салатових і помаранчевих жилетах щодня власноруч роблять наше місто чистішим.

«ГК» спробував, як це – працювати прибиральником, і дізнався багато цікавого: чому щастить, коли мокрі лавки, який зв’язок між підмітанням і медитацією, як спілкуватися з нахабами, котрі смітять, і чому за своєю лопаткою треба дуже пильнувати, особливо взимку.

Більш-менш може бути…

Роботу починаємо з 8-ої ранку. Спершу в офісі КП «Благоустрій» проходжу інструктаж, отримую новенький салатовий жилет, рукавиці, рулон сміттєвих пакетів, граблі, лопатку і віник. У комплект також входить дощовик, але, на щастя, нині він не потрібен.

Будемо працювати в сквері «Княгинин». «Вам пофартило, бо вночі падав дощ і лавки ще не висохли, – усміхається 56-річний Володимир, який сьогодні буде моїм напарником. – До чого це я? Розумієте, вже з самого рання у цьому сквері на лавках часто збираються пияки, і біля них прибирати не дуже комфортно».

Як виявилося, пияків не злякали мокрі лавки і вони все одно проводили там свої вранішні похмільні ритуали.

Ідемо підмітати доріжки. Сміття треба позгрібати на купку і скинути у мішок. У журналістки пластиковий віник, а у Володимира – з березових гілочок. «Кажуть, що мітла з гілок – це «совок», вчорашній день, – говорить напарник. – Але ви спробуйте, яка вона ефективна. Жодна новітня пластикова не зрівняється». Пробуємо. Й справді ефективніша – вимітає більше сміття, відповідно, робота просувається швидше. Однак цей віник значно важчий.

Ще один важливий момент: інвентар, який поки що не використовується під час прибирання, завжди має стояти поруч. Бо можуть вкрасти. Якщо віник новий, то треба дуже пильнувати. Взимку особливо популярні лопатки.

А взагалі кожен прибиральник має придумати, де зберігатиме свій інвентар у неробочий час. Виявляється, це одна з найбільших їхніх проблем. Щодня відносити в офіс – незручно. І кожен викручується, як може. Ось, наприклад, Володимир домовився з адміністрацією свого колишнього місця роботи, підприємства неподалік від скверика. Там і обідає. Напарник розповідає про колегу, яка прибирає на околиці міста і порозумілася з продавцями тамтешньої крамнички – вони дозволили класти інструменти в магазині. Бо більше просто не було де.

Перше зауваження до журналістки не забарилося. «Граблі важливо залишати зубцями донизу, а не догори – аби випадково не травмуватися», – усміхаючись, каже напарник і перевертає граблі так, як правильно.

Володимир працює прибиральником уже кілька років. Живе у селі за 30 кілометрів від Франківська, щодня доїжджає маршруткою. Колись закінчив у Вінниці технікум електронних приладів. На початку 1990-х захворів, не міг знайти нормальної роботи. Трохи «по сезонах» їздив, здебільшого на будовах працював. А тоді вирішив, що головне – це здоров’я. Влаштувався прибиральником. Цікаво, що Володимир – справжній інтелектуал, вдома вишукує в інтернеті цікаві статті на тему науки і ІТ-технологій.

У сквері найбільше сміття після вихідних. А нині будній день, тому роботи небагато – недопалки, лушпиння, папірці… «Не було би сміття – не було би в мене зарплати», – сміється Володимир. Чоловік каже, що за час своєї роботи ще ніколи не знаходив чогось цікавого. Десь читав, що у Києві люди, які працювали на сміттєвозі, знайшли на одному з контейнерів акуратно покладені дві купюри по 50 доларів. «Я поки що найбільше, що знаходив – одну гривню», – регоче він.

Хвилин десять замітаю ділянку біля однієї з лавочок. Стає гаряче, хоча надворі досить прохолодно. Начебто все – навколо ідеальна чистота. Приходить напарник і вбиває своїм вердиктом: «Ну… Як на перший раз… Більш-менш може бути». І звідкись вишпортує ще зо дві добрячі купки сміття. Навіть у мистецтві прибирання важливий досвід. «У цій справі цінні певні риси характеру, – сміється Володимир. – Відповідальність, скрупульозність…»

Напарник зізнається, що іноді трапляються і неприємні ситуації. Одного разу приїхав у сквер якийсь чоловік, вигріб з автівки мішки з будівельним сміттям і закинув ту купу до контейнерів, які відразу переповнилися. Коли Володимир зробив нахабі зауваження, той засичав: «Ти хто такий, аби вказувати, що я маю робити?»

«У мене такий життєвий принцип: якомога менше конфліктів, – каже Володимир. – Давно вже зрозумів, що сварками нічого не вирішити. Лише гнучкістю і мудрістю».

Чоловік каже, що робота йому подобається, бо передбачає відносну незалежність: сам собі планує, як, коли і де прибирати. І ніхто над головою не стоїть. А це сприяє продуктивності праці. Ще один плюс – це постійний рух. «А взагалі ця робота дуже врівноважує нервову систему, – загадково усміхається напарник. – Метеш собі, метеш, і мимоволі рій думок у голові стихає. Я б назвав це своєрідною медитацією. А коли ще в церкві Службу Божу правлять, то взагалі красота».

Коли у сквері все позамітали, настав час згрібати листя. Минуло тільки три години, а я вже трохи втомилася. Спостережливий і щиросердний напарник вирішив рятувати ситуацію. «Ви дуже добре попрацювали, – звернувся він з усмішкою. – Гадаю, на сьогодні достатньо. Далі я сам, бо більше й нема аж такої роботи». Насправді робота була, і досить багато. Але я вирішила не сперечатися.

Великий недобір

Директор КП «Благоустрій» Михайло Яцків розповідає, що на роботу прибиральника дуже великий недобір. Оголошення уже розклеювали навіть у навколишніх селах. І все одно люди не приходять. Наразі в КП «Благоустрій» працюють 35 прибиральників, а треба ще щонайменше 20. Серед працівників переважають жінки. Загалом тут працюють абсолютно різні люди. Наприклад, є чоловік з двома вищими освітами, колишній науковець, нині на пенсії, але працює, аби дітям допомогти. Часто людей гонить біда – хтось захворів у родині і постійно потрібні гроші, комусь просто необхідно доробити до пенсії.

Михайло Яцків каже, що прибиральники здебільшого чують слова подяки лише від пенсіонерів. «Мабуть, наша молодь активна лише в Фейсбуці, – продовжує посадовець. – А іноді їхня так звана креативність обмежується тим, щоб викинути сміття просто під ноги прибиральнику. І таке буває, на жаль. Пам’ятаю одну молоду жінку, яка йшла вулицею за руку з малою дитиною, розпакувала морозиво і викинула обгортку на тротуар. Я не витримав, підійшов і зробив зауваження, адже смітник був за кілька кроків. На що почув геніальну відповідь: «То їхня робота. Нехай і прибирають. Хто на що вчився».

Дуже часто, особливо на БАМі, можна побачити у вуличних урнах запхані переповнені мішки зі сміттям, які люди мали би донести з дому до загального контейнера. «Якщо в урну не влізає, то ще й ногою можуть попхати, – каже Михайло Яцків. – Це прибиральники на власні очі бачили». Коли прибиральник починає витягувати з урни переповнений сміттєвий пакет, він часто розривається і весь вміст доводиться збирати руками.

Не раз люди так нахабніють, що приносять у сквери навіть гілля, будівельне сміття, старі чи поламані меблі, мовляв, там же щодня прибирають – заберуть і цей непотріб.

 

«А чого тут встидатися?»

«У перші тижні, коли я тільки влаштувався прибиральником, мені чомусь було так встидно, – зізнається 49-річний Федір Романюк. – Опускав голову так низько-низько – аби хтось зі своїх не побачив. Особливо, коли проходив вокзал, бо там купа знайомих водіїв. Я ж із Тлумацького району. Мені чогось все здавалося, що будуть підколювати чи кепкувати…»

Чоловік багато років працював на будовах, а потім втомився від такої важкої праці. А тут, на прибиранні, нормально. Спочатку тільки психологічно було некомфортно, але потім втягнувся.

Федір працює в центральній частині міста. В будні дні тут небагато сміття, а ось після свят – хоч греблю гати. Цьому чоловікові ніколи не буває нудно на роботі, адже він може прибирати і одночасно вірші декламувати, до речі, свої власні.

67-річний Микола Баб’як другий рік працює прибиральником, відповідає за ділянку в мікрорайоні БАМ. Каже, що йому зовсім не важко, хоча і треба добряче наганятися щодня. Але мусить робити, бо на самій пенсії зараз не вижити. Дружина теж має пенсію, проте ще меншу.

Пан Микола живе у Лисці, тому на роботу і з роботи їде велосипедом. Має вдома господарку, яку треба утримувати. «І на роботі прибираю, і вдома те саме, – усміхається він. – Та ж не пошлю дружину в поле чи траву косити – сам мушу то зробити. Будинок теж побудував своїми мозолями». Чоловік хвалиться, що має аж вісім внуків, один з них вчиться на четвертому курсі вишу.

«Я за своє життя і на значно важчих роботах працював, – каже Микола. – Чотири роки тому гарував за кордоном. У Польщі. Тягав ліс на своїх плечах. Ой, то пекельна праця була… Ледве витримав ту зиму. Добре, що маю міцне здоров’я, а все тому, що за своє життя не скурив ні одного дзиґаря. А взагалі за спеціальністю я тракторист, 40 років працював на тракторі».

Свою нинішню працю чоловік дуже любить, робота – державна, зарплата влаштовує – щомісяця отримує не менше 6000 гривень, субота і неділя – вихідні, коли надворі ллють дуже сильні дощі, то з роботи відпускають, є лікарняні, відпустка, часом премії… «От гляньте, яке у нас чисте місто, – закоханими очима дивиться Микола Баб’як на свою вже прибрану ділянку вулиці Мазепи. – Аж любо глянути. За це я і люблю свою роботу – бо можу робити своє місто чистішим».

Раптом пан Микола згадує, що забув розповісти найважливіше: під час Революції Гідності він був на Майдані, навіть отримав три поранення, на голові залишився шрам від побоїв «беркутів». Пригадує, як проривав барикади, кидав коктейлі Молотова… А в 1990-х він був серед тих, хто скидав пам’ятник Леніну на площі навпроти нинішнього готелю «Надія». «Я не так активіст, як сильний патріот України», – гордо каже пан Микола.

Чоловік спершу охоче розповідає журналістці про своє життя і робочі будні, а потім зненацька, підозріло вглядаючись просто в очі, запитує: «Чекайте… А ви де то будете писати? А ви що, справді журналіст? Ану покажіть посвідчення!» Показую. Пан Микола полегшено зітхає, знову добрішає і сміється: «То файно. Бо я, чесно кажучи, подумав, що ви собі так приколюєтесь…»

Чоловік скаржиться, що йому дуже не подобається, як декотрі люди нахабно поводяться. Не раз бувало, пан Микола гарнесенько вимете тротуар, а якийсь чолов’яга демонстративно туди викидає недопалок. «Я примушую підняти, – продовжує він. – А як то так можна – взяти і на чисте викинути? Іноді слухає мене і підніме, а часом лиш фиркне: то твоя робота. Дехто і грубіянити може. Я не ображаюся ніколи – є люди розумні, а є бовдури. І ніц з тим не вдієш».

«Іноді чую, що люди встидаються казати, що працюють прибиральником. А чого? – дивується пан Микола, згрібаючи опале листя. – Я хіба вбиваю когось? Та ж чесно заробляю на свій кусень хліба. А як за кордоном туалети чистять? Чи димоходи… З тих димоходів чорними від сажі вилазять. Або бродячих псів вистрілюють і вантажать на машини… Оце дійсно страшна робота. Пам’ятаю, як у Франківську ще не так давно я бачив, як то робили. Тепер уже не вбивають, слава Богу».

56-річна Анна (прізвище не схотіла називати), яка два місяці працює прибиральницею, теж обурюється: «А чому я маю соромитися? А як люди в селах самогонку продають… І їм не встидно заробляти на людських сльозах».

Під її наглядом двори у мікрорайоні БАМ. Має хату в селі у Галицькому районі, але відколи почала тут працювати, переїхали з чоловіком до Франківська на орендовану квартиру. Бо з села щодня доїжджати не вигідно. Помешкання винаймають теж на БАМі, бо так зручно – під час обідньої перерви можна швидко побігти в квартиру поїсти, інвентар лишити тощо. На вихідні їдуть додому в село.

«Де тепер у селі заробиш? – говорить Анна. – Ще коли колгоспи були, то знаходились якісь можливості заробити копійку, а тепер… На заробітки їхати я вже не маю здоров’я».

Робота прибиральницею жінці не важка. Каже, що серед сміття найбільше паперових і поліетиленових пакетів. Особливо після того, як студенти виходять на перерву чи перекусити.

Незабаром прийде осіння студінь, а там і морози вдарять. Але Анна запевняє, що не боїться того, просто буде тепліше вдягатися. «А який вихід? – говорить жінка. – Якось мусить бути».

Наталя МОСТОВА