Відомого телеведучого і журналіста Миколу Вересня звільнили з Прямого каналу, де він працював останніх кілька років. Вересень планує йти до суду, адже керівництво нічим не обґрунтувало таке рішення. Про звільнення, порохоботство, сучасну журналістику та чому його нема у соцмережах, читайте в інтерв’ю.

– За останні дні хіба що лінивий не чув про ваш намір позиватися через звільнення. Основна ваша претензія у тому, що вас звільнили без пояснень.

Приблизно так, я нічого не придумав. Але вся ця рутина і підготовча робота – на кого подавати, на канал чи на керівництво – буде обговорюватися далі з адвокатами, а я зараз не хочу заглядати наперед.

– А технічно ваша робота виглядала як: ви працювали за контрактом, договором чи там лежала ваша трудова? Вас звільнили за статтею?

Я не пам’ятаю, це було давно. Здається, контракт. Я нічого в цьому не розумію, мені адвокати скажуть.

– Ще в березні була інформація, що ви залишаєтеся, але невідомо, який це буде проєкт чи передача, так?

Мені так сказали зі слів пана Порошенка (п’ятий президент України Петро Порошенко, голова фракції «Європейська солідарність», власник Прямого каналу – ред.), що я залишаюся. Це було буквально в той день, коли мені Світлана (Світлана Орловська, генеральна продюсерка Прямого каналу – ред.) сказала, що я маю йти. А я тоді подзвонив сам «нагору» – назвемо це так, і почав питати у людей, чиє це рішення. Мені сказали, що це рішення не Петра Олексійовича, він, навпаки, це загальмував. А виявилося, що це брехня. І перше, і друге, і третє. А вчора я зрозумів, що мені не доплатили і грошей, які обіцяли. Бо сказали: ти йди, а ми тобі три місяці оплатимо, а заплатили тільки за два, а за третій – ні. І це теж ми будемо з’ясовувати, але вже з адвокатами.

Я факт відсторонення від роботи розцінив як намагання допомогти журналістам, суспільству створити умови, щоб журналістів не могли викинути просто так, щоб невігласи не були у керівництві. Це ж не моя особиста вередливість. Я вбачаю в цьому місію робити соціально важливі справи.

– Все одно здебільшого людина відчуває, за що її звільняють. Ви здогадуєтесь? Чи може це бути пов’язано з історією, коли ви звинуватили народну депутатку від ЄС Софію Федину в ефірі Прямого каналу в брехні?

Я – журналіст, а не пліткар. Щоб говорити, я маю знати напевне, а не здогадуватись. Я ж з вами публічно розмовляю, а не в кафе за пивом. А в публічному просторі таке не підходить.

– Ви працювали останніх кілька років на Прямому. Скажіть, чи не ображало вас слово «порохобот»?

Люди мають право. У нас публічно виголошується свобода слова. Хтось придумав, то хай буде таке слово. Прекрасно, що придумали. Просто поведінка пана Порошенка впродовж багатьох років була такою, що достойна підтримки. Він завжди виступав за свободу слова, європейські цінності, цінності НАТО. І я також. У цьому мої погляди збіглися із тим, що промовляв Порошенко.

Зараз я дивлюсь на політичне середовище, буквально за останні три-чотири місяці Зеленський (Володимир Зеленський, президент України – ред.) почав говорити про ЄС і НАТО. Принаймні тепер я Зеленського буду за двома пунктами менше критикувати.

Я залишаюсь таким же Миколою Вереснем, який був 30 років тому, який не говорив про людей, а говорив про цінності.

– Кілька років тому у нашій редакції гостював головний редактор газети зі США. Ми мали розмову за кавою, і коли я запитала, за кого він голосував на президентських виборах, то він сказав, що не відповідатиме. Натомість в Україні журналісти не соромляться у мережах писати пости і коментарі на підтримку політиків. Часто журналісти переходять межу «журналіст – громадський активіст». І часто якраз не йдеться про об’єктивність. Чому так?

Тут дуже проста відповідь. Американські журналісти так не роблять, бо до них не буде довіри. Це природна поведінка, коли я не хочу, аби мене запідозрили в необ’єктивності, тому давайте я нікому не скажу, за кого я голосував. В Америці, так чи інакше, демократія існує багато років, а якщо ви зараз подзвоните до Польщі чи Угорщини і спитаєте, що у них відбувалось в кінці 80-х та на початку 90-х, то вони скажуть, що в період зламу старої системи 90-95% журналістів писали необ’єктивно.

І ніхто не казав, що Радянський Союз – це добре, а всі казали, що Європа – це класно. Тому що нашої професії в Радянському Союзі не було взагалі, бо тоді були пропагандисти й агітатори. А коли виникає можливість, шпарина зазирнути в демократію, журналіст скаже: я не хочу бути об’єктивним, не буду розповідати про переваги соціалістичної індустріалізації, яка призвела до смерті мільйонів українців від Голодомору. І буде говорити про трупи, а не про індустрію, як би казав росіянин.

Для мене важлива цінність демократії, як і для будь-якого європейця, а не цінність держави, яка будує багато танків чи ракет. Подзвоніть в Естонію, в Грузію – в Естонії буде одна відповідь, а в Грузії трохи інша. Але журналіст будь-якої колишньої комуністичної країни скаже, що не хоче бути об’єктивним і буде боротися за демократичне.

– А коли ми зможемо заговорити про справжню, об’єктивну журналістику? Як в Америці.

Якщо опиратися на Америку, то років через сто. Залежить ще, які будуть інформаційні можливості, як почуватиметься соціальна мережа, традиційні ЗМІ, як будуть виглядати газети. Ми не знаємо.

– Ви багато років пропрацювали на телебаченні. Де межа між сценарієм і справжнім, між тим, що планується, і тим, що бачить глядач? Часто відходите від плану?

Я давно, а може, й ніколи сценаріїв не писав і вважаю, що сценарій – це ворог преси і телебачення. От я вас запрошую до себе на програму, пишу сценарій – до мене приїде дівчина з Франківська, чи я до вас, і я думаю, що ми поговоримо про Франківськ, Галичину і п’яте-десяте. Я собі намалював питання і визначив, що тут розгорнуте, а там просто так/ні. А ви приїздите і під час програми кажете, що у Франківську побільшало людей у православній церкві. А у мене цього питання до вас нема, бо я на це не звернув уваги або просто не знав. Втім я розумію, що це суперважлива інформація, і я, безперечно, кидаю всю свою підготовчу роботу і зосереджуюсь на цьому питанні: а коли це почалося, а чому почалося, що до того призвело? А це православна російська церква чи українська? Чи це вплив іноземців, румунів?

Йдеться про соціально важливі моменти. Це якщо ви хороший журналіст. А якщо ви поганий журналіст, то я написав собі сценарій (і таких переважна більшість), і яку б цікавинку ви мені не сказали, я буду продовжувати лупити питання за питанням, які я собі підготував. Тому це така напівхудожня, напівтворча робота і виховує всередині тебе цей ген, рису, що твої вуха важливіші, ніж твій рот. Журналіст мусить дуже уважно слухати.

– Тоді отак спитаю. Візьмемо, наприклад, будь-який канал, де ви працювали. Коли вас беруть на роботу, чи є якісь табу на теми, які не дозволяють чіпати, і якими словами це проговорюється?

У мене таке реноме, що в мене такого майже не буває. Під час найму на роботу ніхто мені ніколи не каже, що говорити, а що – ні. Коли я вже працюю, то часто помічники пишуть певні рекомендації. Я переглядаю і можу в процесі змінити питання, підводку або змінити все і почати своїми словами.

Безперечно, прохання політичних сил надходять час від часу, це правда, таке буває. У мене таке буває не дуже часто, а молоді люди – більш залежні і часто потерпають від цього. Хоча, з іншого, може, й не потерпають, тому що досвіду у молодих людей не так багато, можуть помилятися, тому й потрібна редактура. Хоча редакторів теж небагато хороших…

– Що би ви радили молодим людям у таких умовах, наприклад, якщо це ваш колега? Чи мають журналісти у наш час слухати власників, інвесторів або директорів та редакторів? Якою має бути журналістика в ідеалі?

В ідеалі треба підписувати правильні контракти, робити редакційну політику, домовлятися, що ми будемо вести себе так. В українських реаліях ти маєш домовлятися на березі, що раз на тиждень чи раз на день ти можеш послухати якогось інвестора, умовно, політичного чи фінансового. Але не два рази і не три. Не має бути ручного управління, скільки сказав, стільки й зробив.

Ти можеш сказати – окей, я живу зараз в Україні, де є проблема зі свободою преси, і хоча ця проблема набагато менша, ніж була в 90-ті, вона все одно залишається. І ти йдеш на поступки, наприклад, раз на тиждень ви можете мені прислати щось своє, що ви вважаєте за рекламу інвестора. На це я можу піти. А в решті я роблю те, що вважаю за необхідне робити як журналіст. І тоді можна якось жити. Ти розумієш, що у тебе є сіра зона і ти в цій зоні працюєш по-сірому, а в інших питаннях у тебе біла зона і ти там працюєш, як треба. Це українська реальність, десь у виданнях цього менше, а десь більше. Зрештою, можна бути незалежними і такими, що нікому не цікаві. Наприклад, у нас є Суспільне телебачення, воно ніби й незалежне, але його ніхто не дивиться.

– Що для вас особисто означає комфортні умови праці? Яка ідеальна робота для Миколи Вересня сьогодні?

Я зрозумів, що мені треба ставати начальством. Якщо я начальник і веду свою програму, мене би це сильно влаштувало. Як казав мій батько Костянтин Ситник, «краще бути над дурнями, ніж під дурнями». І останні події це доводять. Краще бути над непрофесіоналами, ніж під непрофесіоналами.

– Тобто ви, коли закінчите історію з судами, будете пробувати щось своє?

Своє я не можу почати, у мене навіть 10 мільйонів нема.

– Може, сайт? Це дешевше.

Сайт я якось не дуже, дивлюсь на це, примруживши очі. Хоча, може, я і буду щось робити.

– А які у вас претензії до інтернет-журналістики? Бо особисто я часто говорю про те, що через те, що намагаємося зробити швидко, втрачаємо якість. Чи, може, ви дивитеся на проблему з іншого боку?

Я на сайти майже не дивлюся і виграю в цьому. Але інколи щось потрапляє на очі, я перегляну, мене знудило, і я вже не переглядаю два, три, п’ять, сім днів. Але питання не в тому. Я би ставив питання, що якщо ти журналіст і працюєш зі словом, то треба ці слова знати і використовувати. А якщо ти будеш постійно думати, що журналістика – це напівлітература, і знаходити найбільш влучні, підходящі і ще якісь там слова, будеш думати над кожним словом і думати, що це слово більше басує до цього речення чи менше, а отаке слово краще, ніж отаке, то ти почнеш писати так, щоб люди тебе читали, і тоді це правильний журналіст. А зараз однакові слова, одна і та ж інформація, однакове все. А якби ви шукали інші слова, наголоси, інтонацію, то ви, безперечно, привернете до себе більшу увагу і буде вам щастя.

– Ви не користуєтесь соцмережами, чому?

Бо там багато дурні. А я не хочу бути серед дурні, виокремлюю себе. Хоча не виключаю, що завтра мені хтось щось запропонує і я зроблю це, але поки що мені це не подобається.

Розмовляла Тетяна СОБОЛИК