Поточний тиждень буде присвячений обговоренню другої річниці перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. Перемоги свого часу тріумфальної, яка, на жаль, не конвертувалася в успішне президентство.

У сучасному світі політики зазвичай розраховуються падінням рейтингів за здійснення непопулярних перетворень. Чи потрібні Україні реформи – питання, яке є риторичним з моменту проголошення Незалежності. 73-відсотковий переможець «великих перегонів», безумовно, мав можливості та значний запас довіри для здійснення змін. Чи відчуваємо ми перетворення на краще протягом останніх двох років? Питання залишається риторичним, можливо, багато хто чекає другого дубля.

Звісно, можна списати важку ситуацію в державі на пандемію коронавірусу, яку навряд чи хтось міг передбачити. Проте і стан боротьби з COVID-19 «майстрів спорту» з владної команди багато хто бачить на власні очі. Чимало з них відчули роботу систему охорони здоров’я на собі. Минулого року мільярди гривень закопувалися у будівництво нових доріг задля отримання жирних шматків наближеними до президента, сьогодні Україні ж бракує коштів для закупівлі вакцин проти коронавірусу та модернізації лікарень. Наша держава у питанні вакцинації пасе задніх, по суті, Україна перетворилася на ковідгетто в центрі Європи.

Коли влада перетворилася на коронавірусну монархію, оцінювати її діяльність можна за багатьма показниками, проте я волію взяти напрями державної політики, які є прерогативами президента, – оборону та дипломатію. На жаль, ми не можемо похвалитися успіхами: зірвано Державне оборонне замовлення, триває конфлікт між Генеральним штабом та Міністерством оборони на рівні керівників, у ЗСУ спостерігається демотивація. Навіть ескалація напруженості практично по всьому периметру російсько-українського кордону не змусила повернути контрснайперські групи та відновити повноцінну розвідку на лінії зіткнення, де з початку 2021 року понад 20 наших захисників загинули від обстрілів окупантів. Протягом двох років не звільнено жодного сантиметра окупованих територій.

На жаль, ситуація у міжнародних відносинах виглядає не краще. Відносини з Сполученими Штатами нагадують пунктирну лінію, де головною подією став дзвінок Джозефа Байдена Володимиру Зеленському. Його, до речі, спричинила підвищена агресивність Росії, а не дипломатична активність України. ЗеКоманда почала гучно наполягати на отриманні Плану досягнення членства у НАТО на найближчому саміті Альянсу, хоча ще наприкінці 2020 року не мала намірів «стукати у зачинені двері». До речі, посла України у НАТО немає вже понад 1,5 року. Відносини з Європейським Союзом залишаються непростими, попри обіцянки переглянути на користь України Угоду про асоціацію – у Брюсселі добре бачать і «велике крадівництво», і непрофесіоналізм ЗеКоманди.

Двох років після перемоги Зеленського виявилося достатньо для падіння його популярності втричі без системних змін на краще для мільйонів пересічних українців. І хоча вітчизняні олігархи зберігають лояльність до шостого президента, кастинги на роль сьомого вже почалися.