Як у Верховині рятують від домашнього насилля

Цей заклад бачив повно страшних історій, які часом навіть у голові не вкладаються. Але багато людей так живуть: насилля, работоргівля, алкоголізм, жорстокість… Цей матеріал не для того, аби когось засуджувати, зневажати чи навіть шкодувати. У Центрі соціально-психологічної допомоги, що в смт. Верховина, кажуть, що будь-хто заслуговує на другий шанс, а один із п’яти ним обов’язково скористається. Як не зараз, то потім. А решта принаймні навчаться бачити світ по-іншому.

«Буквально вчора телефонувала жінка, плакала. Казала, що хоче лише одного – втекти подалі і почати нове життя, – розповідає керівниця закладу Наталя Пониполяк. – Більшість жінок, які потрапляють до нас, – це жертви домашнього насилля. Причому далеко не завжди йдеться про побої. Насилля є різне: економічне, психологічне, сексуальне. Повно випадків, коли чоловік просто не хоче, аби дружина виходила з хати. Замикає на ключ, і все. Як бранку. У нас була така жінка, котра, як тільки виходила за межі квартири, мусила для чоловіка знімати на телефон, де вона і що робить. Вона просто не мала права вимкнути камеру. А скільки жінок ночами ховаються десь по кущах, бо чоловік у хаті воює…»

Наталя Пониполяк працює тут уже 17 років – надивилася всякого. Звикала довго – ніколи не думала, що в світі існує аж так багато насилля і жорстокості. Іноді навіть доводилося зупиняти розлючених чоловіків, котрі вламувалися до закладу, аби забрати свою жінку.

«Просто ставала перед дверима у її кімнату і не пускала, – каже керівниця. – А що було вдіяти?»

Оклигують – і назад

Одній із теперішніх мешканок Центру, Лесі (ім’я змінено), 33 роки, вона з Косівщини. Дитинство у неї було не дуже веселе, більше працювала, ніж бавилася. Рано вийшла заміж. Народилися діти. Через шість років чоловік, ніби здурів – почав її лупцювати, знущався. Довів до того, що Леся аж вени собі порізала. Хотів запхати у психушку. Жінка з дітьми ледве втекли з того пекла.

«Так хочеться прокричати усім жінкам, аби ніколи не терпіли насильство, аби стукали про допомогу всюди, де можна, – каже Леся. – Дітей треба класти на перше місце. Чоловіки нікуди не дінуться, не буде цей, то буде інший. А діти – то найрідніше в світі». 

Останнім часом про насилля почали все відвертіше говорити і карати за це, розповідає директорка закладу. Колись, наприклад, домашня тиранія часто сприймалась як норма. Жінкам втовкмачували, мовляв, сама винна, що спровокувала, що розгнівала. Бідолашні приходили в кризовий центр уже напівживими: побиті й принижені. І все одно боялися розповідати свою історію. Трохи оклигували і через тиждень-два знову верталися додому, в свою катівню.

«Чи не раз було, що до нас втікали мами з доньками, а через роки приходили ті ж доньки, але вже зі своїми дітьми. Тобто той самий сімейний сценарій дуже часто передається з покоління в покоління, звісно, неусвідомлено», – говорить пані Наталя. 

Чимало жінок потрапляють до Центру найперше через недотримання у себе в хаті санітарно-побутових норм для проживання дітей. Коли ситуація дуже занедбана, соцпрацівники скеровують їх у верховинський заклад. Аж потім з’ясовується, що більшість цих жінок, а іноді й дітлахи, ще й потерпають від насилля.

«Була у нас жінка, котрій уже не раз все село допомагало пуцувати хату, ремонт робили. Ніякого толку – знову і знову все було загаджено, – розповідає пані Наталя. – У помешканні такий розгардіяш, що аж гадюка завелася. Уявляєте? Причому жінка не зловживала алкоголем, діти нагодовані, просто не вміла дати лад господарці». 

Багато жінок не знають елементарних речей, як доглядати за своїми дітьми, бо їх ніколи ніде цього не вчили, у своєму домі вони теж цього не бачили. Потім дорослішали і потрапляли у таке оточення, де цього не вимагають – чоловікові й так добре.

У закладі розповідають про багатодітну маму, яку соцпрацівники вже не раз до них скеровували. Коли не п’яна, так-сяк дивилася за дітьми, але більшість часу не просихала. Сусідка якось почула страшний дитячий плач з її хати. Зайшла, а там вся п’яна компанія позасинала, а найменший хлопчик їв блювотиння з підлоги.

В іншої мами діти вміли їсти лише сало і квашену капусту – більше нічого, крім закуски, не бачили в хаті. Деякі малята не вміли навіть ложку тримати або їли тільки руками. А хтось у два роки не навчився навіть жувати добре, бо досі пив саме молоко. Інші вперше в житті побачили суп і гарячі страви.

Найкращий захист – напад

Центр соціально-психологічної допомоги фінансується державою. Зараз тут мешкають 13 людей, хоча заклад розрахований на три десятки. Дуже рідко тут настільки мало людей. Просто недавно лиш завершили ремонт. Скоро всі кімнати знову заповняться.

Є два поверхи, 11 гарних чистих кімнат, санвузол, капличка, дитяча ігрова зона, їдальня, творча майстерня, кабінет психолога, окреме відділення для мам з немовлятками. Надворі велике квітуче подвір’я з каруселями, крихітними дерев’яними будиночками для дітлахів.

У Центрі можна перебувати не більше трьох місяців. Вирішити всі юридичні, психологічні питання, допомогти з соціалізацією за цей термін, звісно, важко. Тому в складних випадках можуть продовжити перебування ще на місяць.

Нерідко доводиться вчити мешканців дотримуватися встановленої дисципліни. Особливо часто так буває з жінками і чоловіками, котрі відсиділи за ґратами. Вони люблять встановлювати свої порядки, причому дуже безцеремонно обходяться з іншими мешканцями, у кожного шукають слабинку і на тому маніпулюють, всіх намагаються прогнути під себе.

«Була така жінка, котра свого часу відсиділа дев’ять років за вбивство, – розповідає директорка. – Коли опинилася в нас, то верещала, що тут в рази гірше, ніж за ґратами. Думала, робитиме все так, як їй заманеться, хотіла залишати свою малу дитину і йти кудись на гульки».  

Тут опиняються люди, які звикли захищатися в житті. І затямили, що найкращий захист – це напад. Коли заклад вщерть заповнений, завжди знайдеться той, хто шукає собі ключки. Спалахують конфлікти. На роботу всіх не відправиш – мами малих дітей мусять бути коло них.

«До речі, на початках я частенько помагала нашим мешканкам працевлаштуватися. А потім ховалася від тих роботодавців, – каже пані Наталя. – Та прогуляла зміну, інша вкрала гроші, ще одна поцупила товар. Мені було так соромно, що я не знала, куди подітися». 

«Основне – вибрати правильну тактику до людини, – продовжує керівниця. – Вже під час першої розмови все стає ясно, хоча часто вони обманюють. За роки роботи я навчилася розпізнавати по самих лише очах. На кожного є свої важелі впливу. Хтось боїться, що заберуть дітей, інший розуміє лише жорстку мову, а дехто, навпаки, потребує доброго слова, таких варто просто по-людськи попросити».

Цілковита безвихідь

Ще одна проблема – торгівля людьми. Йдеться і про сексуальне, і трудове рабство. Найбільше тих, яких змушували жебракувати. Серед них повно людей з інвалідністю, яким просто нема куди подітися.

«Добре пам’ятаю перший такий випадок, то вже трохи давно було, – згадує керівниця Центру. – Привезла поліція до нас чоловіка. Родом з Росії, без ноги і двох рук, колись його вдарило електричним струмом – мусили ампутувати кінцівки. Мешкав у якомусь соціальному центрі, потім його викрали, привезли в Україну, посадовили у візок і змусили просити гроші. З ним ще була жінка з Молдови. Теж опинилася у пастці. Приїхала в Україну на роботу в продуктовий магазин, а насправді її зачинили в хаті і змусили доглядати за цим чоловіком на візку, який жебракував цілими днями. Ну, як доглядати – щось зварити їсти й іноді помити. Потім з нашого центру обох забрали волонтери з міжнародної організації. Чому вони мовчали так довго? Работоргівці знають, кого вибирати. У павутиння потрапляють відповідні психотипи людей: подавлені, закомплексовані, зневірені».

А ось жертвами насилля стають і слабкі, і сильні жінки, ті, хто звик підкорятися, і ті, які чинять спротив, як інтелектуалки, так і малоосвічені. Повно жінок терплять знущання лише через власну необізнаність. Особливо у віддалених селах. Вони просто не уявляють, як може бути інакше в сім’ї, куди подітися, і навіть гадки не мають, що є жертвами і хтось може допомогти. Цілковита безвихідь. Хтось ламається назавжди, а когось це лише гартує і міняє на краще.

Якось прийшли дві сестрички-підлітки. Мама безпробудно пиячила, жили, як у хліві, навіть підлоги в хаті не було. Дівчат відмили, вивели їм воші, привели до ладу. Зробили аналізи, а в обох занедбаний сифіліс. Як з’ясувалося, дівчаток ґвалтували старші брати.

Молодша сестра змогла вичухатися з того жаху, взялася за себе, вивчилася, вийшла заміж, народила дітей, з чоловіком досі добре живуть. А ось старша сестра, щойно потрапивши в школу-інтернат, почала витворяти таке, що вихователі були шоковані. І вішатися хотіла, і з ножицями бігала.

Біда трапляється і з успішними, соціалізованими панянками. До речі, тиранами бувають не лише чоловіки, але й матері. Пані Наталя розповідає про молоду жінку з благополучної сім’ї, школу закінчила із золотою медаллю, мама на високій посаді, все місто її знало. Але зрештою донька не витримала маминої авторитарності – та її так задзьобала, що дівчина зібрала речі, дитину і приїхала у Верховину в Центр, бо більше не мала куди дітися. Потім поїхала на роботу за кордон, вернулася, почала пиячити. А тоді померла. Синочка забрала мама.

«Пам’ятаю, як вона зі сльозами згадувала своє дитинство, – розповідає пані Наталя. – Щоразу, коли всі сідали за стіл їсти, мама починала гнобити: «Їсте? Хоч би подякували. Інші і того не мають. А вам би лиш животи набити. Невдячні».

Може бути по-іншому

З цілого букета проблем, з якими приходять до закладу, якщо бодай щось вдається вирішити – це вже величезна перемога. Навіть якщо і не вдається, все одно в людей міняється світогляд, ставлення до себе у соціумі, вони бачать, як може бути по-іншому. І це основне.

«Крім нас, їм ніхто не поможе, – каже пані Наталя. – Ну, справді. Нікого не треба засуджувати чи зневажати, кожен має право на шанс. Глибинні зміни не завжди стаються одразу. Комусь треба наважуватися і переосмислювати роками. Ніколи не забуду дівчину, котрій ми допомогли з документами, роботою, соцвиплатами. Я її випадково зустріла через кілька років. Така гарна – не впізнати. Схопила мене за руку і так щиро подякувала: «Ви мене тоді врятували. А я думала, що всьому світові начхати на мене».   

Наталя МОСТОВА