Її пропозицію я отримала влітку. Під час перебування на проекті «Станіславський феномен» мені у «Facebook» написала Ірена Яніцька і запропонувала почитати свою прозу перед ув’язненими. Я, не думаючи, погодилась. Вже потім дізналась, що читати доведеться перед чоловіками, які вчинили найтяжчі злочини і отримали довічний термін ув’язнення. Відносно недавно ці очі дивились на тіла, які вони позбавили життя або ж зґвалтували, тепер вони будуть дивитись, як я стою перед ними і читаю свою книгу. Та бажання поїхати в колонію у мене не зникло. Адже письменникам дуже важливо торкатись до життя з усіх сторін, щоб ще глибше його зрозуміти. Можливо, мені хотілось подивитись в очі тим, хто вчинив найтяжчий людський гріх, навіть більше, ніж їм послухати мене. Минув тиждень після подорожі, тепер я можу зробити кілька висновків.

 

Чи може мистецтво змінити життя?

Перед тим, як поїхати в колонію, Ірина Яніцька спитала мене, чого я очікую від читання. Згадуючи відповідь, розумію, що очікування мої були, на перший погляд, завищеними. «Ці люди – звичайна частина нашого суспільства, і іноді єдине, чого їм не вистачає, – віри у них і руки допомоги. Саме «Читання за ґратами» може стати для ув’язнених тим джерелом світла, яке хоч трохи наповнить їх душі вірою і надією. Дасть зрозуміти, що людина може вийти із замкнутого кола, адаптуватись до іншого стилю життя і почати отримувати задоволення від того, щоб приносити суспільству користь, а не руйнувати його».

В колонії все виявилось більш прозаїчним. До кімнати, в якій ми читали, не стояла довга черга, нас не слухали жадібно чи ненаситно, ми не почули овацій чи вигуків «Браво», «На біс». Коли я спитала охоронця, чи добровільно прийшли нас послухати, він сказав: «Так». Це потішило. Але після цього він додав: «Але зазвичай їм байдуже, хто приїздить, вони ходять подивитись на жінок». Це не потішило. При цьому я все одно переконана, що користь читання не можна применшувати.

Звісно, жодна книга не може докорінно змінити життя. Але кожен прочитаний твір закладається в підсвідомості, розширює світогляд, впливає на подальший життєвий вибір, а разом з тим – і на життя. Зустрічі з письменниками не можуть перевернути світ людини, яка сформувалась під впливом виховання батьків, має певну мораль, норми поведінки, бажання, рівень внутрішньої енергії і інтелекту. Але разом з тим ці зустрічі – світло, від якого при бажанні можна зігрітись, щоб наповнювати себе більше і більше.

Ми залишили в колонії багато книг, можливо, хтось захоче почитати ту, читання якої запам’яталось найбільше. Ще я згадувала один зі своїх улюблених фільмів «Втеча з Шоушенка». Головний герой там харчувався саме мистецтвом. Лише воно давало йому сенс жити далі, сили боротись за справедливість, сили ночами рити тунель для своєї втечі. Тому відповідь на моє перше питання – так, мистецтво може змінити життя, і ув’язнені заслуговують на нього не менше, ніж будь-яка інша людина.

 

Про тих, з ким я поїхала

Я була найменш досвідченою з усіх письменників, які поїхали до колонії, і мені було дуже приємно бути в такій компанії. Дуже запам’яталось, як за ґрати не пустили Тараса Прохаська через якусь бюрократичну плутанину. Він спочатку жартував з охоронцями:

• Як же мені туди все-таки потрапити?
• Туди потрапляють за важкі злочини.
• Тут поруч аж п’ять людей.

А потім Тарас вчинив як справжній письменник. Залишившись біля стін колонії, він знайшов для себе натхнення не менше, ніж ми. Це ще раз довело мені, що талановиту людину на роздуми може надихнути будь-що, саме життя, як воно є, і його закономірності письменник обдумує і пише з цього приводу щось глибоке.

Мені дуже сподобалось, як читала свої твори Наталя Сняданко. А Олексій Чупа взагалі приємно здивував. Вважаю, що талант писати і талант читати – це два різні таланти. У Чупи книжковий світ просто ожив у тій колонії, коли він читав про безхатченків, ми всі, там присутні, ніби перетворились на тих бомжів, яких попереду чекає суцільна безвихідь. У залі була повна тиша, слухачі затамували подих. Не дивно, адже багато з ув’язнених, якщо і вийдуть на свободу, стануть бомжами, не потрібними нашому суспільству, і навіть житла у них не буде, щоб заховатись від того суспільства подалі.

Звісно, було приємно познайомитись і з Андрієм Любкою – хіба є у цьому світі дівчата, яким було би неприємно познайомитись з Андрієм Любкою? Моє селфі з ним полетіло до всіх подружок у «Viber» зі швидкістю світла.

Який побут і життя за ґратами?

Нам дуже пощастило. Охоронці погодились влаштувати нам коротеньку екскурсію до барокового монастиря, в якому бував Богдан Хмельницький і який розташований на території колонії. Потрапити туди можна лише, якщо ти відбуваєш покарання за ґратами, а для нас зробили виняток. Та все виявилось не так просто. На дверях монастиря висів замок, який вирішив по-інакшому, певно подумав, чим ми кращі за інших, і вирішив не відкриватись, подиктувати свої правила. З ним боролись охоронці, пробував віднайти в собі талант зломщика і Олексій Чупа, але навіть письменника з Донбасу замок не злякався.

Хвилин десять ми сиділи біля тих дверей, терпіли знущання підступного замка, але зрештою перемогли і до монастиря все ж таки потрапили. Адже на світі кожен має свій талант, і відкрити упертий замок до нас прийшов злодій, який сидів там саме за пограбування. Він впорався з своїм «другом» за 10 секунд, а я подумала про величезне різноманіття тих талантів, які даються нам небесами. Іноді ті таланти суспільно некорисні і приводять людей до колонії, але якщо зірки загоряються, отже, вони комусь потрібні?

Побут за ґратами не такий вже й поганий. Там є майстерні, в яких деякі ув’язнені працюють. Певно, це важливо відчувати, що ти приносиш користь, а не просто деградуєш за колючим дротом. Атмосфера, яку нам довелось побачити, була приязна, ув’язнені привітно і по-дружньому розмовляли з охоронцями, охоронці з ув’язненими. Між нами, письменниками, навіть промайнула думка про те, що хлопці там, як на курорті. У них там навіть кімната для побачень є, бібліотека і класи для навчання. Та все ж таки там немає одного і дуже важливого, того, що ми тут часто не цінуємо, забуваємо. Свободи. Свободи вибору. Свободи рухати своє життя тим шляхом, яким ти хочеш. Тож не забувайте цінувати цю можливість – жити вільно, і не створюйте собі в’язниць на волі, як то часто у нас тут буває.

 

Маргарита СУРЖЕНКО, письменниця, Луганськ – Київ

Фото – Ірени Яніцької