Попри усі можливі стереотипи, незважаючи на низку дискримінуючих обставин, безвідносно до ситуації загалом, все більше жінок у нашій країні стають водійками.

13 років тому, коли я ходила в автошколу, у моїй групі було лише троє молодих дівчат. Сьогодні ж на курсах чоловіків та жінок, мабуть, порівну. І якщо чоловіки здебільшого отримують посвідчення водія у 18—20 років, то жінки дуже часто починають цей процес у віці далеко за 30. Мама моєї знайомої сіла за кермо у 54. А моя викладачка — у 70+.

Дуже багато жінок отримують права на керування автомобілем у юному віці, але машину не водять: або у них просто немає можливості її придбати, або ж з’являється чоловік, який каже: «Та нащо тобі того, я тебе завжди відвезу, куди тобі потрібно», або ж вагітність, пологи, догляд за дітьми — так-так, та сама «жіноча» рутина не дає молодій жінці сісти за кермо.

І довгождане й заслужене чесною працею посвідчення водія роками валяється десь між свідоцтвом про шлюб та гарантією на мультиварку.

Але… У певний момент трапляється якесь «але», й у жінки просто не залишається вибору: сіла і поїхала, дівчинко. Бо немає на то ради.

Так було і в мене. В автошколі я була однією з найкращих: задачки на кшталт «який автомобіль першим проїде перехрестя» розв’язувала найшвидше в групі. Зі мною консультувалися хлопці, до яких інструктори ставилися вельми поблажливо. Знаки та правила я засвоїла ще в дитинстві: мій тато — першокласний водій — завжди коментував усе, що робив на дорозі, а я була штурманом (називала усі знаки, які зустрічалися на нашому шляху, читала атлас автошляхів тощо).

А потім дійшло до практики. Тоді я була ще занадто молодою і не наважувалась відстояти себе й поставити на місце горе-інструктора, який замість того, щоб навчати мене водінню, пропонував «покататись». Словом, практичних навиків я як слід так і не отримала. В той час на права здавали в прямому і переносному сенсі цього слова: як не «здаш бабла», то й іспиту не здаси.

Тож посвідчення своє я таки отримала. Отримала й акуратно склала його у коробку з іншими документами. На цілих 13 років! Аж до того часу, коли обставини склалися так, що НЕ їхати більше просто не можна було.

Тож, дівчата! Якщо ви досі вагаєтесь, вам страшно, вам «ой, та нащо це мені» і т.д. — ловіть три лайфхаки, як нарешті сісти і поїхати!

І.
Не важливо, чи твоє посвідчення водія валяється скількись там років, чи ти про нього тільки мрієш. Найперше, з чого треба почати — знайти інструктора. Якщо посвідчення вже є, це дещо спрощує ситуацію, і все буде значно швидше. Просто питаєш рекомендацій у людей, які реально навчилися і водять. Домовляйся з інструктором про уроки ЩОДНЯ. Не раз на тиждень. Не двічі. Щодня. Це — навик. Він здобувається практикою і тільки нею. За тиждень ти вже зможеш їхати сама. Гарантую. Якщо посвідчення ще треба отримати, шукай відгуки про автошколу. Так, це довше. І їздити щодня, мабуть, не вдасться. Але це кращий шлях, ніж шукати, як «порішати права». Піди в автошколу. Там є круті інструктори, от побачиш. Перетвори навчання на пригоду. І пам’ятай: якщо трапився інструктор-мудак — вимагай, щоб його замінили. Ти оплатила навчання і маєш отримати якісні уроки. Від цього залежатиме життя! Твоє і тих, хто поруч.

ІІ.

Щоб почати водити, треба… почати водити. Все. Іншого рецепта немає. Працює тільки це. Просто сіла і поїхала. Обставини ніколи не будуть сприятливими. Час ніколи не буде слушним. Завжди буде причина, чому не сьогодні. Тому сіла і поїхала, чуєш? Ні, не завтра. Не вдосвіта, коли не буде машин. Не через місяць, коли покращиться погода. А просто зараз.
Обирай таку швидкість, на якій почуваєшся впевнено. Якщо це 13 км/год, то хай так і буде. Потерплять. Ну, посигналять. Хтось лайнеться. Хтось покаже у вікно середній палець. Тобі від того що? Повір, це ненадовго. За днів 10 (це максимум) ти й не помітиш, що твоя впевнена швидкість уже 50. А ще за 10 днів будеш нагадувати собі, що ти маєш досвід водіння менше двох років і швидше, ніж 70 км/год тобі їздити не можна. Так, впевненість з’явиться дуже швидко. Головне, аби вона не перетворилася на самовпевненість.

ІІІ.

Дивись! Дивись перед собою. Дивись у дзеркала. Дивись в очі. Дивись, куди їдеш, одним словом. Видно все. За тих же 10 днів ти станеш майже провидицею. Навчишся читати думки. Ти будеш знати, що ось цей «чудік» зараз всунеться в твою смугу, не вмикаючи «поворотника», а ця дамочка зараз вивалиться переходити дорогу в недозволеному місці, бо їй так ближче. Вивалилась? Ну, ясно! Посигналь на неї люто, відведи душу (жартую).

Дивись! Дуже скоро ти будеш відчувати відстані і габарити, швидкість і непередбачувані маневри. Ти будеш бачити, звідки може вигулькнути небезпека і хто ставиться на дорозі доброзичливо.  

Насамкінець. Так, із культурою водіння у нас, будьмо відвертими, не дуже. Починаючи від стану доріг і закінчуючи поведінкою учасників руху (тут всі прекрасні: водії, пішоходи, велосипедисти і т.д.). Але це не причина сидіти і чекати, коли ситуація стане кращою. Бо, як ми вже поговорити в пункті першому, вона кращою не стане ніколи. То чого ти чекаєш? Сіла і поїхала!

P.S.: І дівчатонька! Якщо ви хочете, щоб на дорозі до вас ставилися з повагою, якщо ви хочете, щоб зникли анекдоти на зразок «баба за кермом — мавпа з гранатою», припиніть давати для цього привід. Ну, не треба клеїти на заднє скло принизливий значок з туфелькою. Бо… Бо що? Чекаєш, що з цим значком учасники руху протилежної статі будуть до тебе поблажливішими? Пропускатимуть? Чи навпаки, оминатимуть? Сіла і поїхала, моя дорога! Без усіх цих умовностей, а просто за Правилами дорожнього руху.