Поміняли столичну квартиру на 14 поверсі на стару хатину в косівському селі Хімчин, з бездоріжжям, зате біля лісу.

Як власноруч відновлюють обійстя, приймають виклики природи, вчаться готувати гуцульські наїдки і говорити нові слова, торгуються на місцевому ринку, ходять по гриби, збирають трави і любуються світанками – свої будні пара показує щодня у блозі в соцмережах, пише Галицький кореспондент. 

Втомилися від міста

Одного ранку вони прокинулися і зрозуміли, що хочуть жити в горах. Там, де ще ніколи не були – на Косівщині. Кажуть, чомусь дуже тягнуло саме сюди.

«Особисто я втомилася у великому місті, – розповідає Катерина Свєтлакова. – Два з половиною роки займаюся справами свого благодійного фонду, підтримуємо бійців на передовій. Постійні тривоги і прильоти у столиці. Якось раптово захотілося жити біля природи. Ну, і взагалі Карпати – моє місце сили».

«Та сама» гірська хата їх сама знайшла. З усіх пропозицій в інтернеті ця трапилася майже одразу і саме така, як пара собі уявляла – щоб вийти з хатини, а навколо ліс. До речі, будиночок довго ніяк не вдавалося продати – так ніби чекав саме цих людей.   

Подружжя продало свою столичну квартиру, зібрали пожитки і поїхали до нової домівки.

«Я одразу закохався в гірські дороги-серпантини вгору-вниз, які всіх дратують, – додає Дмитро Маслюк. – Їхав і кайфував. Та ще й ці неймовірні краєвиди повсюди. Звісно, я розумів усі виклики переїзду в стару хату посеред гірського села. Але є генератор, світло, вода, газ. Маємо руки-ноги, вміємо думати і придумувати, а якщо не знаємо, то інтернет в поміч – усе вдасться».

Бюджетна автентика

У цій хаті ніхто не жив більше шести років. Пара вирішила власноруч зробити бюджетний ремонт в автентичному стилі. Непотріб викинули, але більшість речей були добротні, тільки потребували реставрації. Наприклад, раритетні дерев’яний стіл, стільці і шафа, гуцульські карнизи, мисник і ліжник, якісні міжкімнатні двері. Загалом відновили все, що можна відновити за невеликі кошти. Навіть техніку.

Боролися із багаторічними шарами фарби на стінах, а потім фарбували по-новому. Підлогу не чіпали, бо й так у доброму стані. Додали затишної атмосфери кольоровими пледами, креативними килимками і фіранками, декором з мережива, чепурними поличками і пахучими трав’яними букетами.  

Корисні побутові дрібнички для дому замовляють через китайські додатки.

Туалет і душ поки надворі, але незабаром до них дійдуть руки – всі вигоди облаштують в домівці. Пральна машина – в приміщенні бані. Нову оселю можна опалювати і дровами, і газом. До будинку немає зручного під’їзду, але подружжя швидко пристосувалося.

Під час будівництва криниці Дмитро вперше в життя «заробив» собі перелом – копав з гіпсом на руці. Зате тепер мають смачну і чисту воду.

Планують облаштувати гостьовий будиночок, терасу біля хатини і завершити декотрі фасадні роботи.

Ще мають бути вулики. Адже разом з хатою придбали і добрий клапоть землі навколо – 60 соток. Хоча, як каже Катерина, для тутешніх це дуже мало, чи не кожен місцевий володіє ділянкою від одного гектара.

Не забилися в селі

Пара каже, що в селі нема коли нудьгувати. Вдень біля хати завжди повно роботи. Окрім цього, обоє працюють віддалено. Катерина – НR-менеджером, а Дмитро – в сфері ІТ. Вечорами дивляться кіно, грають у настільні ігри, малюють картини, читають, ходять у гості до сусідів чи запрошують до себе, або ж просто раніше вкладаються спати. Кажуть, тут так добре і міцно спиться, що навіть сни перестали снитися. Катерина – затятий грибар, тому в лісі пара буває дуже часто. Нерідко їздять у Коломию чи Косів – у ресторан, на базар, у кінотеатр чи барбершоп.

«Насправді у нас насичене життя. Ми не забилися в селі, – сміється Дмитро. – Хочемо – виходимо в люди, в місто. А можемо навпаки – піти в похід у гори, подалі від людей. Чи помандрувати Карпатами на вихідних: у музеї, до водоспаду чи на екскурсію. Або ж просто посидіти в себе на ґанку і любуватися фантастичним краєвидом».  

А ще пара насолоджується чарівними світанками і заходами сонця. Щодня вони інші, жодного – однакового. Улюблений ритуал Дмитра – вдосвіта вийти з горням кави оглянути подвір’я, обійти всю ділянку аж майже до лісу.

Збирають трави, аби взимку пити смачний чай. Навіть мають свій авторський трав’яний збір «Бур’ян від Каті» – так сусіди жартома назвали. Тут м’ята, чебрець, звіробій – все, що назбирали в городі.

Сушать усе, що можна насушити: гриби, ягоди, фрукти. Рибу маринують смерековими гілочками, огірки квасять з дубовим листям, вчаться готувати гуцульські вареники з шоколадом на парі та власноруч зібрані сироїжки в клярі.

Друзі роблять компліменти Катерині, що після переїзду в село вона дуже погарнішала.

«Ніяких особливих секретів, – сміється жінка. – Своє дають регулярні кардіо з граблями, силові навантаження на руки, коли черпаю воду з криниці, силові з лопатою, присідання по 50 разів на день. А ще дієта «з городу», джерельна вода з криниці і медитація під час посадки квітів на подвір’ї».

Недавно обоє поїхали у справах на тиждень до Києва. Катерина вже не могла дочекатися, аби вернутися додому – все їй не так: повітря, постійний галас, погана вода.  

«До речі, яке тут усе смачне і натуральне, – додає чоловік. – Згадав, як помідори пахнуть. І що від цибулі можна плакати, коли нарізаєш. Сусідка недавно пригостила нас домашньою сметаною, то я такої ще ніколи в житті не куштував. Настільки густа, що ложка стоїть. Борщ від неї такий особливий смак дістав. Та й взагалі борщ тут геть інший вдається – соковитий, пахучий, насичений».

Гроші тут не треба

За три місяці в селі подружжя встигло вивчити багато діалектизмів і мистецтво торгуватися на косівському ринку.

«Я навіть веду словник, – усміхається жінка. – Присилити – це прив’язати. Маржина – це худоба. А ще стодола, пивниця… Ми з чоловіком вже й самі так почали говорити. Столичні друзі часом слухають нас з круглими очима і нічого не розуміють – це дуже кумедно». 

Люди в селі вже й дали подружжю прізвиська – називають «киянами». Спершу думали, будуть пафосно поводитися, тому остерігалися трохи.

Сусідів мають добрих: навчили киян, як правильно згрібати сіно, помогли викопати криницю.

«Якось сусіди запропонували гроші, аби покосити нашу траву для своєї худоби, – розповідає Дмитро. – Я аж онімів від здивування. Кажу – якраз навпаки я збирався заплатити комусь за те, що допоможуть те все скосити. Взагалі одразу всім сусідам сказав, що гроші мені не треба – я можу собі заробити. Натомість пропоную бартер: мені, наприклад, домашнє молоко, а я чимось поможу на господарці, або підвезу до міста чи з’їжджу на пошту пенсію заберу». 

Катерина каже, що своїм блогом у соцмережах про життя в селі хоче надихати людей не здаватися за жодних обставин, бо в житті буває різне, особливо тепер, коли люди через війну вимушено покидають домівки.

«Але все – мінливе: нині – так, а завтра може стати геть по-іншому, – продовжує вона. – Немає нічого страшного в тому, щоб зараз сходити в туалет надворі, помити миску в тазику, попрати речі вручну – якщо наразі так складаються обставини. З часом все налагодиться. Головне – робити своє, ставити цілі, брати відповідальність. І не забувати дякувати за те, що маєш – тоді прийде значно більше». 

Наталя МОСТОВА