Побратими пророкували цьому юнаку блискавичне майбутнє бойового командира. Але боєць Іван Іванків з Богородчанщини встиг стати лише командиром танка. Хлопець відсвяткував своє 20-ліття і через два місяці загинув. Рідні і волонтери досі не вірять в офіційну причину його смерті.

На надмогильному пам’ятнику фото дуже юного хлопчини, зовсім дитяче обличчя. «Тут йому 16 років, це фото зі шкільного випускного, – каже мама Євгенія Іванків. – З воєнних світлин не знайшла нічого такого, що б на пам’ятник годилося…»

Іван Іванків народився і виріс у селі Росільна, що на Богородчанщині. Після закінчення школи кілька місяців працював верстатником на фанерному заводі, брався за різні підробітки. А в лютому 2017-го підписав контракт із ЗСУ. Служив у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді, командир танка.

Трагічно загинув 10 березня 2018 року в районі с. Підлісне, що на Луганщині. Залишились батьки, брат і сестра. Похований у рідному селі.

Таким вродився

«Як був удома Ваня, то завжди і корова була подоєна, і їсти міг зварити, постійно казав мені, що то я сама собі вигадую якісь проблеми, а насправді в житті все може бути гладко і легко, – сумно всміхається Євгенія. – Коли я їздила на сезони в Польщу, то ніколи не боялася лишати Іванка на господарці, він завжди вмів дати собі раду. Навіть міг підійти до директора школи і сказати, що йому треба додому, бо корова вродила теля, а мама на роботі».

Іван був наймолодшим у своїй сім’ї і унікальним: нічого не боявся, за все брався, аж пашів енергією. Таким вродився. У школі був трохи шибеником, але ніколи не отримував на горіхи від вчителів, бо його дуже сильно всі любили.

Після школи пішов одразу на роботу – потрібні були гроші. Взявся перекривати дахи, гарував на будівництві – вдома не засиджувався. Найбільше до душі хлопцю була техніка, він би займався тим день і ніч: у школі гірлянди лагодив, скутери і машини ремонтував. І ніхто його цьому не вчив. Багато з заробленого віддавав мамі: на їжу, на господарку.

Іван всюди був першим, вертким, умів вирішити будь-яку проблему. І людям в селі дуже допомагав, особливо стареньким і самотнім.

Було багато сліз

Того дня Іван зателефонував мамі і одразу випалив: «Ви завтра в яку зміну на роботу?» – «Першу». – «А могли би лишитися вдома?» – «Іванку, ти знову щось задумав? Знову поїдеш дахи лагодити? Буде вже з тими небезпечними роботами. Ми ж домовлялися!» – «Прошу вас, лишіться завтра вдома. Нам треба поговорити». Лишилася.

Євгенія вже тиждень відчувала щось недобре, жодного разу навіть не всміхнулася. І сни дивні мордували. Та й на роботі помітили, що з жінкою щось коїться – її ніби підмінили.

Наступного дня Іван сказав, що йде в зону АТО. Просив допомогти зібрати в дорогу. Євгенія не вірила до останнього дня. Навіть уранці перед самим виїздом. Хлопчина ще попросив, аби зателефонували бабі з дідом – може, захочуть його провести. Приїхали, провели, було багато сліз.

З війни телефонував кожного дня. Нічого не розказував, лиш запитував, як удома справи. Найдужче радів, коли почув, що мама корову здала: «Ну, нарешті, аж тепер не будете мордуватися тими роботами».

На фронті хлопчина мав позивний Цезар. Побратим Мар’ян Берездецький каже, найбільше вразило в Іванові, що той усе вмів, усе в руках горіло: налагодити електрику, ланц нагострити, дрова порубати, зробити укриття для танків… «Я ще не бачив, аби в людини стільки енергії було, – говорить воїн. – Все хотів сам робити. Хоч і був командиром танка, але хотів і за важелі сідати, і бути навідником. І справді міг це все робити. Взагалі Цезар міг стати чудовим бойовим командиром. Іванові військові перемоги були ще попереду, але Бог його забрав».

Мар’ян Берездецький додає, що такого талановитого танкіста, як Іванків, ще треба було пошукати. Взагалі хорошого танкіста складно виховати, а Цезар саме таким уже прийшов на війну – ніби був народжений для цього.

Коли хлопець приїхав у відпустку, мама помітила, що Іван став мовчазним. Про війну і словом не обмовився, а вдома й не питали – як захоче, сам розповість, нащо лізти в душу.

Михайло Михайлюк, голова ГО «Спілки волонтерів Прикарпаття» в Богородчанському районі дуже добре пам’ятає перше знайомство з Іваном: «Він тоді якраз був у відпустці. Заходить худорлява дитина. І не подумав би, що то відважний вояка, всередині якого кипить стільки енергії. А який харизматичний був! Іван не міг не подобатися. Його й справді всі люди любили».

Надія Дашко, теж волонтерка цієї організації, часто говорила по телефону з хлопцем, коли той воював на фронті. Боєць нерідко обурювався, що вже не може дивитися, як країну розбазарюють.

«Пам’ятаю, ми з волонтерами приїхали у зону АТО, – продовжує Михайло Михайлюк. – Тоді я багато говорив з Іваном, він стільки всього порозказував. Казав, що навколо надто багато неправильних речей коїться».

І пішов

Вранці у неділю Євгенії зателефонувала дівчина Івана: «Він дзвонив вам учора?» – «Лиш уранці. Мав зателефонувати надвечір, але так і не дався чути».

Мама того дня була на роботі. Жінка добре пам’ятає момент, коли до неї прийшли тато з сестрою. Тоді вона все зрозуміла.

Спершу військові сказали, що Іван загинув при виконанні службових обов’язків і що його застрелив снайпер. Але матеріальну допомогу сім’ї так і не виплатили. У місцевому військкоматі відрубали, що то був «самостріл», тому грошей не буде. Євгенія навіть не хоче розповідати про той інцидент – дуже боляче. Плаче: «Та людина, яка працює у тому військкоматі, забирала мою дитину до армії і лагідно казала, що все буде добре: «Мамочко, не плачте, нічого станеться з ним». А потому, після загибелі сина, вже зовсім іншим голосом і тоном говорив до мене, аби я навіть не сподівалася побачити якісь документи».

Надія Дашко каже, що хлопці, котрі їхали по тіло, говорили, що це не міг бути «самостріл», бо тоді в Івана просто знесло би череп. А в нього голова була ціла.

Мало того, 50 тисяч гривень, які бійцю були нараховані як зарплата, шахраї вкрали з картки. Євгенія одразу звернулася в поліцію, але досі ні винних, ні грошей нема. Справу все ще розглядають у Дніпрі.

Сім’ї довелося нелегко. Старший син має другу групу по інвалідності, чоловікові зробили операцію, а Євгенія півтора року не могла знайти роботу. Якось дійшло до того, що в хаті цілий тиждень не було хліба, їли саму картоплю – єдине, що лишилося. Тоді дуже допомогли волонтери –попривозили продуктів, закруток.

Недавно Євгенія нарешті влаштувалася на завод у сусідньому селі. Зарплата – мінімальна, але жінка і тому дуже тішиться. І корова є, отже сім’я точно не пропаде.

Тепер єдина радість Євгенії – восьмирічний внук Дениско, хлопчина – викапаний Іван і характер має його. Хлоп’я каже, що добре пам’ятає свого хрещеного, вони були близькі, і навіть після загибелі Іван приходив до нього уві сні. «Він стояв у нашому дворі, коло якоїсь машини, ремонтував її, – розповідає Дениско. – Але до мене нічого не говорив. А іншим разом зайшов у хату, почав розпитувати, як мої справи. І пішов». 

Наталя МОСТОВА