Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його в труні.

Без голови

«У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, – пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. – Він стояв від мене десь за метрів 70… Мене відкинуло ударною хвилею, а Ведмедя обсипало осколками. Мені більше пощастило, йому – менше…»

Василь побачив яскраве світло за 800 м попереду, під аеропортом, гукнув напарнику: «Саша, я нічого не бачу в тепловізорі! Дуже світить!» А тоді вибух.

Кармільчика змогли витягнути через годину – коли скінчився обстріл. Хлопці до останнього думали, що його контузило і він кудись шмигнув убік. А тоді глип межи ящики – Сашко лежить. Без голови.

Олександр Кармільчик – старший солдат, командир відділення 93-ї окремої механізованої бригади. Родом із Долинського району. У 18 років проходив строкову службу в Національній гвардії у Донецьку. Повернувшись додому, працював на місцевій фірмі. 28 січня 2015 року Олександр пішов боронити Україну. Загинув 14 квітня того ж року поблизу селища Піски. За кілька місяців йому мало виповнитися 34 роки. Похований на кладовищі у рідному селі Раків. У загиблого залишились мама, син, сестра і племінниці.

22 вересня 2015 року за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, та за вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

23 вересня 2015 року в Ракові урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого бійця. Пам’ятний знак встановили на фасаді школи, де навчався Олександр Кармільчик.

Тато помер, а Сашко – на війну

Коли Сашко був ще маленьким, сім’я якийсь час жила в Білорусі, там треба було доглядати за дідусем. У місцевій школі хлопчика дуже полюбили вчителі, найперше – за його допитливість. Їхній клас часто їздив на екскурсії в цікаві місця історичного значення. Найдужче малого вразило село Хатинь, колись спалене нацистами. «Він після того все чогось казав, що буде військовим», – сумно всміхається мама героя Павліна Кармільчик.

Хлопчина з дитинства був веселуном, вигадував частушки, вмів розказувати гуморески. Виріс кремезним козаком, мав майже 190 см зросту. Вмів і любив приготувати щось смачне із м’яса. Потім обов’язково після себе прибирав усю кухню. «Ходіть гоститися, я вже наготовив», – казав Сашко.

Навіть в армії він вирізнявся з-поміж усіх своєю охайністю – було любо глянути. «Я завжди своїм внучкам ставлю Сашка у приклад, – усміхається мама. – Кажу їм: «Дівчата, ваш вуйко ніколи би не пішов на роботу з нечищеним взуттям».

У 2013 році у Сашкового батька виявили рак легень. Четверта стадія. Олександр звільнився з місцевого заводу і разом з друзями поїхав на заробітки в Москву – зібрати гроші татові на лікування. Коли почули про розстріли на Майдані, того ж дня розірвали робочі угоди. Додому Саша привіз лише 500 доларів. «Людей там розстрілюють, а я буду в Москві відсиджуватися? Я їду на Майдан, – мало не з порога заявив він. – Мамо, зберіть мені сумку в дорогу». «Якби я був здоровий, то поїхав би з тобою», – сказав батько.

Олександр телефонував додому кожен день. Розповідав, що часом навколо коїлося таке страхіття – не хотілося ні спати, ні їсти, лиш би швидше те пекло скінчилося.

У червні тато помер. А Сашко пішов на війну.

Знову засяяли очі

«Мамо, я лиш приїхав, а мене одразу призначили командиром взводу, – телефонував додому Олександр. – Я вже вирішив – залишуся в армії, здам іспити екстерном і буду офіцером. Аж тепер здійсниться моя мрія, бо в нас уже є справжня армія».

Вперше за багато місяців Сашко був щасливий. Він дуже переживав через розлучення з дружиною, не хотів, аби сім’я руйнувалася, бо обожнював синочка Даниїла. «Мамо, до хлопців телефонують і дружини, і кохані дівчата… А до мене лиш ви, сестра і тітка, – казав боєць. – Мені так боляче».

Олександр поділився своєю сумною особистою історією з новими фронтовими друзями, ті підбадьорили, знайшли правильні слова. І в Сашка знову засяяли очі.

«Ми хоч і жили неподалік, але я з ним познайомився аж на учебці в «Десні», – пригадує побратим Василь Іванків із Долини. – Ну що я можу сказати?.. Нормальний пацан був. Здоровань. Через те і мав позивний «Ведмідь». Весь час жартував. Ніколи нічого не боявся. А ще Саша постійно згадував про свого малого. У нього з вуст не сходило: «Мій Даник… Мій Даник…»

Абонент поза зоною досяжності

То був другий день після Великодня – тоді мама з Сашком розмовляла востаннє. Цілий вівторок від сина жодної звістки, в середу – те саме… Хоча до того часу він телефонував щодня. У слухавці незмінне: «Абонент поза зоною досяжності».

Павліна Кармільчик сиділа в кухні, варила каву. Раптом у вікно почала битися птаха: і крилами тріпала щосили, і дзьобом стукала… І так само зненацька полетіла геть. Серце боляче стиснулося, жінка вкотре згадала про сина. Вирішила поїхати в місто поповнити рахунок його мобільного номера. А раптом гроші скінчилися і тому Сашко не може зателефонувати вже стільки днів?

Павліна Кармільчик уже сіла в автобус. Та водій все не рушав чомусь (а йому вже зателефонували і попередили, аби затримав матір загиблого воїна). Раптом їй зателефонувала сусідка: «Полю, ти де?» – «Їду в Долину. Хочеш, аби я тобі щось купила?» – «Ні, хотіла прийти до тебе поговорити…» Далі зразу ж зателефонував сільський голова: «Володимирівно, ви де?» – «Їду в Долину…» – «Я вас дуже прошу, аби ви вийшли з автобуса». – «Але мені дуже терміново треба. Мушу Сашкові гроші переслати на рахунок». – «Я вас сам відвезу… Виходьте, будь ласка».

Жінка все одно нічого не підозрювала. Вийшла. Аж коли побачила медиків і військових, у голові забухкало: «Сашка…»

Ні чоловіка, ні сина

«Коли з Сашком то сталося, я думала, що здурію, – каже мама. – Вже була на межі. Бувало, задрімаю ввечері у своїй кімнаті, а донька на кухні порається і не раз чимось грюкне чи стукне. Я прокидаюся і сама не своя, злякана – хто це в мене по хаті ходить? Розумієте? Я психологічно настільки була виснажена, що навіть забувала про доньку. Думала, що сама живу вдома. І не могла спам’ятатися. Коли лягла в лікарню – те саме. Після крапельниці засну, а на коридорі десь щось скрипне чи медсестри гомонять – я прокидаюся. І знову тої самої: «А хто це в мене по хаті ходить?» Поки не повернуся і не подивлюся на лікарняні штори – не мої. Аж тоді приходила до тями. Ледве оклигала з того стану. Певно, мене Бог урятував, бо я багато молилася. Дуже боялася, що з’їду з глузду».

Мама так і не побачила сина в труні – тіло було надто понівечене, аби відкривати гріб.

«Хату, в якій я нині живу, власними руками звели чоловік з сином, так наробилися коло неї, – каже Павліна Кармільчик. – Чоловік працював у Сибірі, заробляв на будинок. А ось, бачите, стіни в кухні обкладені камінням? Це Сашка таке придумав і сам зробив. Пам’ятаю, він говорив: «Давайте спробуємо! Як не буде файно, я те все сам і повідриваю». А дивіться, як файно! І ялинок понасаджував навколо дому. Вже й виросли вони. Та й що тепер з того? Є велика гарна хата, але порожня. Ні чоловіка нема на світі, ні сина. Лиш донечка і внуки – моя єдина радість».

13-річна племінниця Валерія дуже любила вуйка, запам’ятала його веселуном, з яким нереально було знудитися. «Якби я могла його побачити бодай на мить, – говорить дівчинка, – я би сказала: «Вернися назад!».

Коли Сашко загинув, його синочку було тільки сім років. Одного разу, як Даник гостював у бабусі, гуляв по дворі і прибіг захеканий до хати, зі слізьми на очах: «Бабо, щойно таке сталося! На небі летіла хмарка і так мені махала… То, певно, тато мені махав… Так?» – «А ти махав тій хмарці?» – «Махав! Я ще й кричав: «Тату, привіт!».

«Мамо, я тут»

«Сашка обожнював квіти, завжди помагав мені їх садити. А цього літа я так була захворіла, що навіть квіти йому не змогла віднести на могилу, – плаче мама. – Синочок і троянди любив, і гладіолуси, і айстри…»

Одного разу Олександр наснився мамі. У сні вона була посеред лісу, поруч – гурт вояків. «Хлопці, чи не бачили ви мого Сашка?» – «Мамо, я тут», – прошепотів син, обіймаючи її за плечі. Був одягнений у військову форму. На голові каска. Щасливий.

А одного разу наснилося, ніби Сашко лежить на дивані в кухні. «Синочку, то дійсно ти?» – «Мамо, а ви мене вже не пізнаєте?» – «Пізнаю. Але я не маю тебе чим погостити, бо нічого не наварила». – «А ви забули, що я дуже люблю пироги?»

Наступного дня Павліна Кармільчик наліпила купу вареників, і ще й сусідок попросила. Всі ті наїдки передали хлопцям в зону АТО. Машина рушила переповнена домашніми смаколиками.

«Я дуже сильно поважаю українську армію, – каже жінка. – Ще з Майдану весь час якось підтримую тих хлопців. Якби мої ноги зараз були здорові, я би вже давно була на фронті».

Наталя МОСТОВА