Днями

КІТ

Підходжу до будинку, бачу, лежить рудий кіт. Вуха подерті, охлялий, на вигляд такий немічний… Мовляв, ось тільки до під’їзду дотягнув і помру. Знаючи, що кіт з четвертого поверху, беру його на руки і заношу в під’їзд. Там він трохи оживає, зістрибує на сходинки і шкандибає за мною вверх. По дорозі тихо веду з ним виховну бесіду на тему блуду. Саме бесіду. Він мені по-котячому відповідає. Мабуть, по інтонації голосу реагує. «Зголоднів?» – «Мяяяв…» – «Побився?» – «Мяяяв…» – «Через бабу, так?» – «Мяяяв…» – «Що, така файна була?» – «Сука вона остання!» У мене аж коліна підігнулися. Ні, то кіт не сказав, мужики з третього поверху на сходи покурити вийшли…

МАСТИКА

Одного разу влітку, коли я після третього курсу інституту підробляв експедитором у магазині будматеріалів, послали нас із водієм на «УАЗику» у відрядження. Приїхали ми в невелике містечко, де я повинен був здати брак, що у нас накопичився, і отримати новий товар у виробничо-комерційній фірмі, яка випускала універсальну клейову мастику «Ремонт». Знаєте, напевно, така у відерцях по п’ять кілограмів, вона багато для чого використовується при будівництві. І для плитки, і для паркету, і для лінолеуму – словом, майже для всього. Директором і одноосібним власником фірми був здоровенний місцевий мужик, якого звати Григорій, благодійник для всього селища, оскільки будь-якої іншої роботи в тутешній окрузі взагалі не було. Фірма орендувала цех на закинутому ремзаводі, де і було розміщене все виробництво. Технічно, в принципі, нічого складного, це було просто щось на кшталт конвеєрної стрічки, де в перетертий камінь додавали клейову добавку і фасували у пластикові відерця. А так як я тоді навчався за спеціальністю «менеджмент» і горів бажанням всюди застосовувати отримані знання, то, здавши браковану мастику і виписавши нову, я зайшов до Григорія в кабінет і почав чіплятися до нього з різними питаннями. Зокрема, поцікавився, чи росте відсоток браку і яка система контролю якості використовується при виробництві, німецька чи японська? «Зростає, – стурбовано підтвердив мені Григорій. – Особливо після свят… І по понеділках, коли ці аклаші, – махнув він у бік цеху, – від перепою відходять… А щодо системи контролю, навіть не знаю, в чому різниця…» Радіючи можливості повимахуватись, я авторитетно йому розтлумачив, що у німців при конвеєрному виробництві все побудовано на взаємному стукацтві один на одного, японці ж взагалі не шукають винного, а намагаються вирішити проблему браку всі разом. Григорій все це з цікавістю вислухав, після чого запитав: «А ви, до речі, скільки браку зараз привезли?» – «Повний причіп, – відповів я. – Майже сорок відер». – «Скільки-скільки? – Григорій аж схопився зі стільця. – Сорок?! Ану, пішли! – рішуче махнув він мені рукою. – Зараз побачиш контроль якості». Увійшовши в цех, Григорій відразу висмикнув з купи із браком відро з мастикою і, двома кроками наздогнавши якогось роботягу, що випадково проходив повз, з розмаху заїхав йому цим відром у вухо. Той каменем звалився на землю, а Григорій стрімко попрямував у бік конвеєра, де, немов Ілля Муромець палицею, почав методично роздавати удари відром направо і наліво, щедро супроводжуючи свої дії матом. Картина, треба сказати, була досить жахлива, комусь із робочих стукнуло по голові, комусь дісталося по спині, а деяким він ще встигав додати з ноги. Дістати він так встиг чоловік п’ять чи шість, після чого я з жахом повис на ньому, благаючи припинити цю бійню. Завдяки цій затримці всі інші пролетарі змогли, немов ховрахи у пшеницю, забитися в якісь укриття. Григорій трохи заспокоївся і, пообіцявши кожному з присутніх у разі появи нового браку ще страшніші кари, жбурнув геть відро з мастикою і вийшов із цеху. Зауважу, що до вересня, поки знову не почалося моє навчання в інституті, ніякого браку в їхній продукції більше виявлено не було.