Якось

ЗООПАРК

Був якось із пацаном у зоопарку. Давно туди не ходив. Нам пощастило: у цей вихідний день адміністрація зоопарку проводила кампанію “За якісний сервіс!” і зобов’язала своїх співробітників стояти біля кліток з тваринами і відповідати на запитання відвідувачів. Біля клітки з тигром народу чимало. Цікавляться у молодого доглядача переважно, що звір їсть. Співробітник відповідає детально, з душею: стільки-то м’яса, стільки-то молока, стільки-то вітамінів. Через дві години йдемо назад і знову проходимо мимо клітки зі смугастим хижаком. Доглядач, бідолаха, запарився з незвички – зрозуміло, що в колцентрі стажування не проходив – і відповідає на ті ж питання про харчування звіра, але тепер уже вкрай неохоче, односкладово. Зайшли з пацаном у кафе перекусити. Після чого він затягнув мене зробити ще одне коло уздовж вольєрів. Знову йдемо повз того тигра. Біля клітки стоїть той же доглядач, на якого вже й дивитися боляче. І тут до нього підходить черговий роззява і ставить своє невинне запитання: «А чим ви тигра годуєте?» – «Відвідувачами…»

Колись

ЩУКА

Цю історію я почув від одного приятеля.

Приїхали ми в п’ятницю ввечері на протоку однієї річки. Порибалити, випити, шашлики посмажити – загалом, відпочити у вихідні. Відзначили трохи приїзд, зранку сіпнули для розігріву і пішли рибу ловити. Ходити нікуди не треба, прямо з берега поруч з наметами і ловили. Перла риба страшно, встигай тільки наживку насаджувати. Карась, лящ, краснопірка, плоскирка – розмаїття радувало очі і душу. Але близько 11 ранку почалося якесь неподобство. На наші поплавки стала стрибати щука солідних розмірів. Не з’їсти їх намагалася, а саме стрибала: вилетить з води і всім тілом на поплавок – плюх! То на один, то на інший плюхнеться, ніби кажучи: ану, рибалки, зловіть мене, красуню. А як не спробувати, раз сама проситься? Всі спінінги подіставали, давай протоку приманками борознити – куди там, не клює, тільки кілька приманок на корчах залишили. Плюнули на цю справу, пішли до наметів, шашлики з горілочкою пробувати. У неділю зранку все по новій: прекрасний кльов білорибиці, а об 11-ій щука почала знову над поплавками стрибати. І результат спроб її зловити – той самий. Один із нас не витримав, пішов по берегу гуляти, нерви заспокоювати. Метрів за сто від нас знайшов брід у протоці, перейшов на той берег і попрямував у наш бік. А прямо навпроти нашої стоянки почав стрибати, як божевільний, і кликати нас до себе. Ми пообіцяли його у воду скинути (а то була весна, вода холодна), якщо даремно припремося туди. Недарма перлися. З більш крутого протилежного берега відкрилася картина, якої не було видно з нашої боку. Стало видно корчі, на яких ми залишили кілька приманок. І якби тільки ми! Корчі були просто всіяні блешнями, воблерами та іншими щучими заманухами. Не менше, ніж 150 штук нарахували. Справжнє щучине багатство, що, судячи з усього, постійно поповнювалося рибалками, які намагалися зловити щуку-пустунку. Не одних нас вона дурила. От молодець, плямиста! З чудовим настроєм ми продовжили відпочинок, не забувши випити за здоров’я щуки.

Колись

ЕПІДЕМІЯ

Знайомий розповів.

Працював я черговим лікарем у лікарні. Привезли мужичка – п’яненького, пограбованого і трохи брудного. Оглядати таких повинні троє, а то й четверо різних лікарів. Поки вся ця процедура тягнулася, мужичок оплакав гроші, відболів синцями і протверезів. Діалог: «На що скаржитеся?» – «На відсутність грошей». Мені нудно, і я о третій годині ночі даю реакцію: «Дивно, у мене те ж саме!” Пацієнт робить глибокий вдих-видих: “Отже, епідемія!”