38-річний судинний хірург з Івано-Франківська Ярослав Богак уже рік оперує військових і цивільних у лікарні в Краматорську. Каже, немає нічого кращого, ніж тиснути бійцю руку, яку врятував від ампутації, пише “Галицький кореспондент”. 

Без рук-без ніг

Коли почалася велика війна, Ярослав почувався, ніби не на своєму місці. Мав нарізну зброю, причеп і машину – помагав, як міг: чергував на блокпостах, возив «гуманітарку» і продовжував працювати в обласній лікарні в Івано-Франківську. Робив начебто багато всього, але всередині щось гризло.

Того дня зателефонував однокурсник Віталій Маланчук, який вже перебував у Краматорську, розповідав, що за тиждень зробив п’ять ампутацій, бо немає судинного хірурга, немає кому зшивати судини, тому бійці втрачають кінцівки.

«Вони всі ще настільки молоді і сміливі, так боляче залишати їх без рук-без ніг, – говорив він. – Приїжджай, якщо можеш».

Ярослав зміг. На той час у франківській лікарні працювали близько десяти судинних хірургів. Богак подумав, що в Краматорську він буде в рази потрібніший. За два дні вже був там.

Більше зброї – менше поранених

Торік навесні бої біля Краматорська точилися зовсім поруч, було безлюдно і страшно, гепало кожен день. Зараз місто приблизно за 45 кілометрів від «нуля». Потрохи відживає. Але досі прильоти є щодня.

Перші місяці були найскладніші. Іноді лікарня приймала майже сотню поранених на день. Ярослав спав по кілька годин на добу, схуднув на 10 кг.

«Інтенсивність поранень залежить від постачання зброї з-за кордону, – пояснює хірург. – Чим більше у нас далекобійної артилерії, тим менше поранених. І ця динаміка почала покращуватися аж наприкінці літа. Тепер знову бракує зброї». 

Щодня у прифронтовій лікарні є важкі історії. Франківському хірургу найбільше запам’яталося, коли загиблого бійця везли в чорному пакеті в морг. На пакеті лежав його мобільний телефон. І якраз у цей момент прийшло повідомлення від дружини: «Спекла твої улюблені пиріжки. Сьогодні відправлю».

Лікарі в Краматорську не тільки лікують і роблять операції, але й перевдягають бійців, оглядають, чи ті не мають при собі боєприпасів, перекладають вояків для проведення рентгену, накладають пов’язки, заповнюють медичну документацію і ще багато всього, що зазвичай лікарі не роблять.

«В іншому підрозділі був такий випадок, коли медики не додивилися і аж на рентгені побачили, що в кишені вояка є граната, – розповідає хірург. – Багато поранених військових поступають у неадекватному стані – просто з поля бою. Часто навіть ім’я своє не здатні сказати. Збуджені. Не розуміють, де опинилися. Можуть говорити щось безглузде і багато разів поспіль. Цивільні теж «складні» бувають. Пам’ятаю підлітка, який гуляв коло річки у недавно звільненому Святогірську, щось підняв із землі – відірвало руку. Дуже шкода малого».

Страшне коїлося в день теракту на залізничному вокзалі в Краматорську, коли там перебувало біля двох тисяч людей. Ярослав каже, було таке враження, ніби це кадри з фільмів про армагеддон.

«Тоді в лікарню доправляли людей з буксирувальними тросами замість джгутів, – згадує Богак. – Дівчинці осколок пролетів крізь стегно і вилетів через сідницю, мусили ампутувати ногу. Таксисти і взагалі всі водії на вулицях підбирали поранених людей і везли до нас».

Якщо є наплив поранених і критично не вистачає крові, донорами стають медпрацівники і військовий персонал. Бо, коли в пацієнта тиск 60/20 і ось-ось зупиниться серце, немає часу на пошуки донорів. Найбільше бракує третьої і четвертої груп крові з негативним резус-фактором.

Не раз доводилося лікувати полонених окупантів. Завдання медиків – надати їм медичну допомогу в скромному об’ємі, без особливого фанатизму – аби бодай вижили. Адже це носії певної інформації, часто важливої. По-друге, це обмінний фонд.

Ярослав каже, спершу дико ненавидів їх, а зараз лишилася сама огида: «Їм не можна вірити. Кожен бубонить те саме – що їх примусили, що не знали, куди їдуть. При чому росіяни, як правило, поводяться більш упевнено, ніж військові з так званих ЛНР\ДНР – ті якісь геть пригнічені і збідовані».

«Але наші лікарські будні – це і багато добрих історій, – усміхається хірург. – Буквально днями зустрівся з воїном, якому два місяці тому нам вдалося зберегти кінцівку. Щасливий. Показував фотографії сім’ї. Запросив у ресторан, коли переможемо. Його донька дуже хоче познайомитися з лікарем, який врятував татові руку».

Тільки холоднокровна робота

У краматорській лікарні, окрім Ярослава Богака, працюють ще лікарі з Івано-Франківщини: Михайло Глагович, Степан Андрійців, Мирослав Дебенко, Віталій Маланчук.

«Це наша франківська конгломерація», – усміхається хірург.  

Каже, у лікарні все тримається лише на командній роботі різних фахівців. Без цього ніяк.

У кожного медика в прифронтовій зоні психоемоційний стан зрушений – у когось більше, у когось менше. Тому вони по-дружньому пильнують одне одного – якщо медик впадає в затяжний сум, апатію, йому дають відгул на кілька днів. Здебільшого це рятує.

Але витримують не всі. На початку війни траплялися випадки, коли декотрі молоді фельдшери «сідали на стакан». Таких одразу звільняли.

По рації медика можуть викликати цілодобово. Рація запищала – через кілька хвилин треба прибути на місце. Там чиєсь життя, і воно не чекатиме поки медпрацівник стане тверезий.

Ярослав від початку повномасштабного вторгнення взагалі не вживає алкоголь, голову розвантажує книжками і спортом. Коли займається в спортзалі, то уявляє, що штангою затискає москалів – так випускає злість.

А сльозам, каже, взагалі немає місця в лікарні. Медик – такий самий боєць, який мусить тримати свій фронт і не розкисати, бо «інакше гріш ціна буде нашій армії». Тому лише холоднокровна і філігранна робота.

«Коли телефонують рідні і запитують, як я, завжди кажу, що все добре, – усміхається хірург. – Їм нічого іншого не треба чути. Лише після перемоги зможемо усвідомити масштаби нашої національної трагедії і ціну свободи».

Наталя МОСТОВА