Жіноча душа тяжіє до прикрас. Чи то делікатні сережки, ніжні пацьорки, оригінальні віночки, чи вишукані намиста. Останніми роками в Україні відчутний сплеск всього автентичного і прекрасну половину людства все більше починають цікавити згарди, дукати, силянки й гердани. Їх у своїй скриньці мріє мати чи не кожна українка.

Про свою любов до згарди і чому саме до цієї архаїчної гуцульської прикраси схиляється її захоплення розповіла «Галицькому кореспонденту» городенківська майстриня Марія Давибіда.

Юність пані Марії припала на буремні 90-ті роки – непростий час перебудови. Коли нічого неможливо було купити, магазини порожні, а в батьків пропали всі заощадження. Як і кожна молода дівчина, Марія Давибіда хотіла мати новий одяг, який можна було би доповнити цікавими прикрасами. Та де це все можна було придбати і головне за що, коли батькам місяцями не виплачували зарплатню? Тому дівчина сама опанувала швейну справу, а відтак спробувала зробити свої перші сережки й була задоволена роботою. Це дало юній Марії неабияку впевненість у собі. Після цього з-під умілих рук дівчини почали з’являтися уже цілі набори прикрас.

Та навчання у виші Марія Давибіда пов’язала не з мистецтвом, а зі спеціальністю «інженер-педагог» у Чернівецькому національному університеті ім. В. Федьковича.

Після навчання, як і більшість людей у непрості 90-ті, Марія Давибіда стала приватним підприємцем і мала справу з ринком. Проте через деякий час відчула в собі сильний регрес. Зрозуміла, що її душа не лежить до торгівлі. Захотілося кардинальних змін.

Як повернулася до біжутерії, Марія Давибіда й сама добре не пригадує. Під час пошуків роботи творила для себе прикраси. І це почали помічати її знайомі. Посипалися прохання зробити щось красиве і їм.

Та одного дня усе змінилося. Жінка побачила по телебаченню неймовірної краси намисто – багатошарові коралі з хрестами.

«Тоді я ще не знала, що то була гуцульська згарда. Мені стало цікаво, чи змогла би зробити подібне, адже на той час для мене це був справжній космос», – згадує Марія Давибіда.

Саме відтоді творіння оригінальних жіночих прикрас стало справою всього життя городенківської мисткині.

Паралельно з творінням згард жінка почала вивчати історію українського намиста. Адже, за словами пані Марії, вона у всьому любить професіоналізм.

«Я мушу знати, що я вкладаю в це намисто, що воно в собі несе, його глибину та смислову інформацію», – наголошує мисткиня.

До слова, згарда – давня гуцульська прикраса, яка своїм корінням сягає язичницьких часів. Адже в ній закодовано чимало символів сонця. А в язичників, як відомо, був культ сонця.

«Інколи мене запитують, чому згарда має різну кількість хрестів? По-перше, згарда – це прикраса-оберіг. А по-друге, чим більше хрестів у згарді, тим заможніша жінка. Прикраси у давнину були свого роду капіталом», – розповідає Марія Давибіда.  

На Гуцульщині дівчинці з шести років батьки починали збирати згарду, щоб на весілля вона її одягла. Але дарувати хрести дозволялося лише рідним, адже чужа рука не мала права торкатися оберегової речі. Це могли робити лише рідний батько, хресні батьки і чоловік.

Крім творіння згард, Марія Давибіда на запрошення веде лекції про українські намиста.

«Зринає в пам’яті жвава зустріч із внутрішньо переміщеними особами в Городенці. В той час захотілося якось їх розрадити, щоб вони на деякий час забули про війну й поринули у світ мистецтва», – згадує жінка.

Читала лекції пані Марія і в коломийському національному музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського.

Матеріал Марія Давибіда використовує різноманітний: корал, венеційські бусини, бірюза, аметист, агат, чеський кришталь, давні срібні монети, авантюрин, річкові перлини та інше цікаве оздоблення.

«Сама не розумію, як до мене приходить натхнення. Можу йти вулицею і придумати нове намисто. Інколи при розмові з людиною паралельно малюю в уяві згарду. Багато залежить від людської аури. Це вже перевірено роками. Є моменти, коли муза покидає. Тоді трохи нервую. Загалом я кайфую коли творю. І тішуся, коли мої роботи потрапляють у добрі руки».

Юлія МАРЦІНІВ