Військовий Петро з Городенківщини спершу пішов на Майдан, згодом в АТО, а з лютого минулого року, після повномасштабного вторгнення Росії, став на захист України. Чоловік звільняв Ірпінь та Бучу і виконував бойові завдання в напрямку Бахмута. Там же отримав поранення й зараз знаходиться на лікуванні у відділенні судинної хірургії обласної клінічної лікарні.
Міцний духом чоловік з великою жагою до життя зумів двічі повернутися з того світу, як сам каже.
Вперше, це було по дорозі з передової до госпіталя, коли побратими запакували його у мішок як двохсотого, оскільки жодних ознак життя він не подавав, аж до зав'язування того мішка. І вдруге, вже в реанімації у Дніпрі, але й там він "повернувся" майже з того світу.
"Мабуть, повернувся, щоби таки відвоювати країну та своє щасливе майбутнє. Недаремно ж зустрів своє кохання на війні", - зазначає Петро.
"Повернуся в стрій, поставлять мене на ноги, сподіваюся, швидше, ніж прогнозують, а далі – ще раз фронт, а тоді вже перемога і щасливе подружнє життя", – додає військовий.
Чоловік розповідає, що з Надією доля звела у Торецьку, звідки дівчина родом. Кілька разів бачились, після того щодня доповідав їй, що з ним, а коли отримав поранення, Надія відтоді постійно поруч.
З мамою свою обраницю Петро вже познайомив. І навіть повінчатися встигли кілька днів тому, 16 лютого, у церкві, що поруч з лікарнею.
Дівчина вперше на Прикарпатті й каже, що відтепер у неї, як і в її Петра, є дім тут і на Донеччині.
Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.
Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному словнику. Незалежність – це коли усе, що ти робиш, має тепер інший сенс, але
Якщо вам здається, що театральної награності у житті надто багато, то хочу вам сказати, що її занадто багато не лише у житті, а й у театрі. Коли сенсами напічкують постановку до too much так, що без пояснень не розберешся. Тож пояснювати беруться багато і
Я вразлива до того, як люди бачать журналістів. Так, я змирилася з тим, що люди зустрічаються з нами не так часто, як із таксистами чи лікарями, тому в них і немає нагод розвіяти стереотипи. Але мені все одно важко боротися з упередженнями, які сьогодні