Бутинарі: як жили колись карпатські лісоруби

  • У селі Космач, що на Косівщині, невдовзі з’явиться новий музей. Експозиція розповість відвідувачам про бутинарів – гуцульських лісорубів, які віддавна жили в суворих гірських умовах і займалися своїм нелегким ремеслом, не надто шкодячи при цьому природі Карпат.

    Хто такі бутинарі та як вони жили

    Бутинарі були у Карпатах з давніх часів, адже дерево та вироби з нього завжди цінувалися в містах та селах. А ще ця професія завжди була важкою та небезпечною – втім, і заробити можна було чималі гроші.

    «Бутинарі повсякчас відчували велич та силу природи, адже гірський ліс давав людям дах над головою, їжу і все інше, – розповідає місцевий мешканець та громадський активіст Василь Книшук. – Як землероби завжди шанували землю, яка дає їм життя, так і горяни шанували свої гори та ліси. Сучасні бутинарі також є, але вони вже трішечки інші. А оті справжні бутинарі, які працювали в ХІХ-ХХ століттях, жили у гармонії із природою».

    Навіть зараз людство все ще цінує деревину як екологічний, надійний та якісний матеріал для виготовлення широкого спектру речей – від цілих будинків до меблів та дерев’яного посуду. А 100-150 років тому цей ресурс був ще ціннішим, адже альтернатив було значно менше.

    «Ліс – то ресурс, який був необхідний для життя. І раніше все робилося дуже грамотно, бутинарі мали це розуміння. Ліс, призначений для вирубки, рубався, і на його місце висаджували новий. А не так, як зараз, коли рубають масово і без розбору, а відновленням ніхто не переймається. Так от, бутинарі мали навіть свої традиції та ритуали», – пояснює Василь Книшук.

    На своїй ділянці у Космачі Василь Книшук споруджує цілий музейний комплекс, який так і назвав – «Бутинар». Відвідувачі, для яких комплекс планують відчинити вже влітку 2022 року, зможуть побачити традиційну колибу – дерев’яну хату, в якій під час роботи жили бутинарі. Крім того, поруч розміщені гуцульський ґанок із експозицією мініатюр, яка показує життя тодішніх лісорубів, гуцульська хата, шинок тощо.

    «Ось тут, у колибі, стояли встелені хвоєю або ще чимось нари – на них і спали бутинарі, ногами до ватри. Посеред хати горіла ватра, давала тепло, і ще тут готували їжу. Казан був не один, їх було завжди декілька – бо ж могло бути 20, 30 чоловік бутинарів, і хтось їв багатшу їжу, хтось піснішу, хтось ще якусь інакшу. Порядкував біля ватри завжди кальман – молодий хлопчина, і його завдання було, щоб у хаті завжди було тепло і щоб була холодна вода. А ще він мав дивитися, щоб вся серсама була завжди складена. Серсама – так називали бутинарські інструменти, всі разом. Порядкував же бутинарями завідця – такий собі бригадир, який давав хлопцям роботу», – ділиться фактами про бутинарів Василь Книшук.

    Чоловік облаштовує музей вже не перший місяць. Експонати, меблі, інструменти тощо збирає у місцевих людей – хтось охоче ділиться ними для історії, а хтось і гроші просить. Але людей можна зрозуміти, каже Василь, бо розлучатися з сімейними реліквіями не всім хочеться. Наприклад, в експозиції є старовинний космацький віз – із родини ґазди Андрія Никорака (Костивого). На подвір’ї розмістилися скульптури міфічних істот: лісної, чугайстра тощо. І навіть двері до колиби – зі старовинним дерев’яним «сліпим» замком.

    Космач як магніт для туристів

    На подвір’ї музею також зібраний перелік найбільш цікавих місць, які варто відвідати, будучи у Космачі. Це гора Лисина Космацька, соляне джерело Томчуччене тощо. Тут є і колекція карт Космача, аж до XVIII століття.

    «Мені завжди хотілося, щоб наші гості не просто прийшли до музею, а відчули дух регіону. Адже всі ці речі треба побачити, якщо ти вже опинився у Космачі. Вони – це і є Космач, вони є всі разом. Це та емоція і та природа, які треба відчути, які можуть бути цікаві для туриста. Впевнений, що гостям буде цікаво все це побачити. Все це розуміли ще два століття тому, але зараз чомусь нічого не робиться для туризму», – розповідає Василь Книшук.

    Туристів у Космачі ніколи не було багато, каже він. Проте за останні три роки сюди зробили досить хорошу дорогу – погана вона лише у самому селі, а їхати із Коломиї до найбільшого села України тепер досить легко та навіть приємно. І через це кількість гостей села почала зростати.

    «Я роблю все можливе, щоб показати: люди, приїжджайте у Космач, тут по-справжньому цікаво та колоритно. Разом із моєю громадською організацією ми маркуємо туристичні стежки, і за останні роки їх у нас стало значно більше. А як зробили дорогу, то й люди почали їхати. Наприклад, цього літа туристів було доволі багато. І мені шкода, що багато хто з місцевих все ще не розуміє, що з цього можна отримувати вигоду як для самих себе, так і для села та регіону» , –  ділиться думками активіст.

    І справді, приїхавши у Космач, скажімо, о десятій ранку, ви зрозумієте: кави випити практично немає де, перекусити – також. На ціле село є одна заправка і кілька сільських кафе, от і все. А туристам зараз потрібно значно більше. Втім, каже Василь, є і позитивні моменти – і чим більше людей буде «втягуватися» у розвиток туристичної привабливості Космача, тим краще буде для села.

    «Я роблю ось цей «Бутинар» і хочу, щоб люди розуміли – це не щось таке особисто моє, це наш спільний набуток і продукт. Я взяв лише частинку нашої спадщини, а їх ще дуже багато. Це вільні ніші, які, сподіваюсь, з часом будуть зайняті. Бо сумно, коли люди не беруть з того ніякого уроку – хай працюють, і воно дасть їм користь. Внутрішній туризм зараз на піку», – підсумовує Василь Книшук.

    Тарас ВОЛОШИН

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!