Пів року Сергій Шевчук із позивним «Саїд» воював на Бахмутському напрямку. Каже, на війні було багато жорстокості, крові і шуму. Найбільше – шуму. Коли повернувся додому, ніяк не міг звикнути до тиші. Сім місяців шукав забуття в чарці. Але зміг знайти своє натхнення, аби вчасно зупинитися і йти далі в іншому керунку, пише Галицький кореспондент.

Просто вмію і все

Коли на початку повномасштабного вторгнення Сергій Шевчук тільки приїхав на злагодження, то перше, що почув у свій бік від командира: «Саід, ти зачєм маіх людєй убіл?». Всі вибухнули реготом.

«Я тоді не образився, – сміється ветеран. – Ну, гляньте на мене – викапаний чеченець. Ще б руду бороду – і точно не відрізнити. Тому позивний «Саїд» – цілком виправданий».  

Спершу Сергій приєднався до прикордонних військ.

«Відверто кажучи, спочатку це була не бригада, а стадо ненавчених баранів, і я зокрема, – усміхається ветеран. – Про війну знали тільки з фільмів та ігор. Потім нас вчили військові, які пройшли АТО. Гідні воїни і гідні люди. Одразу казали: «Хлопці, кому страшно йти в бій, говоріть про це вже. Це не соромно. Гірше буде, якщо потім, під час бою, хтось дасть задню».

Далі всім запропонували стати частиною спеціального підрозділу, який виконуватиме завдання в зоні бойових дій. Руки підійняли тільки кілька людей. Серед них – Сергій.

«Мною керувала сильна лють до ворога, – говорить ветеран. – З першого дня вторгнення я за будь-яку ціну прагнув потрапити на передову».

Якось під час навчальних стрільб «Саїда» помітили. Йому вдавалося найліпше. Десять пострілів, стоячи, десять – на коліні, десять – лежачи – всі точно в ціль. Підійшов підполковник, забрав у Сергія автомат, натомість дав снайперську гвинтівку: «Тепер це твоя зброя».

«З дитинства люблю тир, – усміхається Шевчук. – Зі ста метрів збиваю монету п’ять копійок».

Далі боєць пройшов відповідну підготовку як снайпер.

«Не те, щоб я вважав себе розумником, який все вміє, але коли нас вчили маскуватися, то я таки почувався трохи самовпевнено, – усміхається воїн. – Можу так сховатися, що ніхто ніколи не знайде. Просто вмію і все».

Пів року Сергій боронив Бахмутський напрямок. Найдужче любить розповідати історію про те, як зумів ліквідувати російського снайпера, на руках якого смерть і поранення двох сотень українських бійців.

«Для мене це було навіть не стільки виконання свого професійного обов’язку, як сильний спортивний інтерес, змішаний із люттю: хто кого, – каже ветеран. – Я ретельно полював на нього кілька днів. Зрештою вирішив ризикнути і підкрастися з того боку, з якого росіянин точно не очікував – з найбільш видного місця, з чистого поля. Кажуть, якщо хочеш, аби щось не знайшли, поклади це на видноті. Саме так я його й обхитрував. Коли він встиг мене помітити, вже було надто пізно. Вочевидь, то був якийсь дуже важливий снайпер – не одна диверсійна група загинула, намагаючись забрати його тіло».

Не одразу вдавалося

Після повернення додому «Саїд» ще довго ніяк не міг адаптуватися. Мордували спогади і різні тригери. Часом доходило до критичних моментів. Ветеран пригадує, як вночі під час збиття «шахедів», пережив флешбек – ніби знову опинився на війні, в окопі. На секунду здалося, що дружина поруч – також боєць, але ворожий.

«Це була миттєва галюцинація», – каже ветеран.

А коли він тільки вернувся з передової, то почувши звук літака в місті, автоматично присів. Дружина швидко оговтала: «Сергію, ти вже не на війні». Ветеран каже, досі мимоволі трохи напружується, коли низько летить літак, бо «неможливо цілковито викинути з голови моменти, коли це було на війні».

Якось флеш-бек накрив просто під час реабілітаційного заїзду. «Саїд» саме приїхав, аби з ветеранами провести стрільбище. Коли виходив із машини з гвинтівкою в руках, зненацька ніби опинився на війні під час бою. Спогад тривав кілька секунд, але Сергій заново прожив той важкий момент. «Була навіть така сама погода: холодно, накрапав дощ… Я в берцях… » – згадує боєць.

Також його досі тригерить пісня «Ой, у лузі червона калина», бо поранений побратим дуже любив цю композицію. Коли чує її зараз, нахлинають важкі спогади.

Так ветеран почав шукати спокій в алкоголю. Але через сім місяців пиятики одного дня Сергій сказав собі «досить». Відкрили з дружиною бізнес – продаж овочів і фруктів. Найбільшим стимулом стала донечка Домініка, якій ось-ось сповниться рік.

«Звісно, мені не одразу вдавалося. Час від часу зривався. Востаннє – наприкінці весни, – ділиться «Саїд». – Але я дуже стараюся і працюю над собою».

Аби не зриватися, рятують походи в гори, в ліс на гриби і риболовля, а ще творчість, яка стала його віддушиною. Під час чергового реабілітаційного заїзду боєць спробував гончарство. Вже після першого майстер-класу запалився цією справою. Виготовив вазу для мами, аромалампу – для дружини. Зараз глибоко занурився в це ремесло, щодня вивчає щось нове. Навіть міркує, аби з часом відкрити власну майстерню.

Каже, робота з глиною умиротворює. Поки ліпиш, зникають думки про війну, зайвий шум у голові, не рояться думки.

«Спочатку мені нічого не вдавалося – я трохи дратувався, – усміхається боєць. – Ніяк не міг відцентрувати глину, а хотів, аби все одразу вийшло ідеально. Добре, що поруч був мудрий майстер. Гадаю, під час будь-якого творчого процесу ти вкладаєш часточку себе – від того стає якось тепло і легко, наповнюєшся силою і радістю. І що головне для людини з досвідом війни – творчість заспокоює».

Час від час Сергій любить переглядати свій фото- і відеоархів з війни. Каже, то приємна меланхолія. Хоч багато побратимів полягли у боях за Бахмут, але мимоволі пригадуються саме радісні моменти разом.

«Згадується довіра, яка була між нами, – додає ветеран. – Чи може бути більша довіра, ніж та, коли довіряєш комусь власне життя? Не може. А знаєте що найстрашніше? Так і не змогти поховати свого побратима. Бо його тіло досі в землі, де точаться бої».

 

Наталя МОСТОВА