Василь Красьоха про себе сказав так: «Людина і земля, продовження життя від кореня – складова частина моєї творчості. (…) Окремі картини – земля і поле». Мабуть, краще і не скажеш, бо коли підходиш до його картин, що експонуються в Музеї мистецтв Прикарпаття, впритул, то бачиш  перед собою землю, з усіма її досконалими нерівностями та вигинами, а коли відходиш трішки далі, то чуєш її голос серед тиші туманів та нечітких людських голосів. Зрештою, одна з картин називається «На землі».

            І пригадується імпресіоністичне слово Михайла Коцюбинського та оте розуміння кольору Еженом Делакруа, коли фізичний колір і колір під впливом освітлення – це не ті самі кольори. Зовсім не ті… Ніби все насправді і не насправді… Мабуть, наше життя обмежується занадто вузькою кольоровою палітрою, тому й дивують так оті кольори, що не звикли бачити ми, але звик бачити Красьоха. І реальні картинки реального життя стають чимось таким далеко-віддаленим та іншим, але від цього ближчим, бо хочеться пізнати, а усе, що пізнаєш, рано чи пізно стає близьким. Але чи буденним?

            Хоча, якщо це буде «Сакральна буденність», то чому ні? Легко побачити сакральне в сакральному, а сакральне в буденному – складніше, як-от у цій серії пейзажів. У ній сакральне художник репрезентує через зображення побуту і тривання від однієї євангельської події до іншої. І ось тут треба особливо дивитися на колір, щоб у вересневому пейзажі віднайти Різдво Богородиці, у постаті маленької дівчинки у великій хустці і першій білизні відчитати Введення до Храму, в такій невизначеній імлі побачити Благовіщення, а в сіро-чорній мряці та самотніх постатях Голгофу. На цих роботах, якщо пам’ятаєш євангельські історії, можна вчитися читати кольори: трагізм і втрата – це чорно-сіре з відчуттям холоду, золото-сонячне – це про присутність Бога зовсім близько, а стримана строкатість – це про Кану Галілейську. А Марія та Єлизавета – це коли темне переходить у світле і стає поступово світлом. І цей «Пастух Фома», в якого все так непевно і неясно, але це не точно.

            Звісно, ці роботи можна розглядати і під кутом профанного: мовляв, автор просто відтворив календарну побутовість з життя села, бо ж он і граблі, і вози, і копиці сіна, і драбини, а живемо ми від сезонної зміни до сезонної, і дивного тут нічого нема. Можна… Але що тоді робити з цими всіма кольорами? І з тим голосом, яким промовляє земля? І небом? І з тим мовчанням, в якому німіють люди і тварини, скупані туманами та сонцем?

            «І все було таке здорове, ціле, безжурне, і все співало хвалу безлюддю…» – читаємо в одній із новел Коцюбинського. Ідеально до полотен Василя Красьохи. Ну принаймні, мені. Бо оте безлюддя з людьми, як присутність Бога без його явного оприсутнення, направду, красиві. Бо що тобі іще потрібно на «Березі неба», окрім цих кольорів? Ну хіба що віднайти «Загублений промінь». Що може трапитися кращого, аніж «Велика хмара»? І знову пригадується Коцюбинський: «Хтось невідомий, великий майстер, ліпив з сірої маси звірів, людей, птахів, будинки, вежі, городи цілі – і пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все те було сире, не встигало ствердіти і утрачало форму (…) Тоді, знемігшись, в розпуці, мішав все разом у сірий хаос і сам розпливався у сум». Ну хіба що «Літній ранок», в якому хочеться і бути, і дивитися здаля, бо як підійдеш впритул, то хтозна, чи не розтане, не перетвориться на суміш кольорів, де дерева, дорога втратять свою силуетність. А зрештою, нехай втрачають, бо лишаться оті первісні кольори з тих часів, коли палітра була більшою, а ми уважнішими, кольори, які не згенерує жоден ШІ.

            Ну і традиційне: перед чим стояла найдовше. Найдовше блукала серед «Сакральної буденності». А ще картина «Дно». Стоїш ти, а над тобою рибка і ти дивишся на неї, а відтак і на можливе світло згори, і на воду знизу, з дна. Цікаві відчуття. І робота «Лютнева далечінь», датована 23.02.2022., коли ще не було повномасштабного вторгнення, але не було вже і спокою. І тут, певно, річ не в картині, а у тому відчутті, що за кілька годин почнеться інша лютнева далечінь, що триває і досі – ота така, як у Красьохи на цьому полотні, от лиш червоного і чорного побільшає… 

 

• Ольга Деркачова – письменниця, волонтерка, докторка філологічних наук. Її блоги про виставки художників спрямовані на підтримку українського мистецтва. “Галицький кореспондент” не вносить правки у її тексти.