Історія довела, що людство рухається вперед завдяки взаємодії. Без суспільства кожен з нас ніхто. Ми харчуємось енергією один одного. Мені завжди здавались смішними доводи молодих матусь про те, що прикорм дитини необхідно починати виключно з гречаної каші, а не кукурудзяної або ж сиру, чи кефіру, чи овочевого пюре. Все це такі дрібниці порівняно з найважливішим – любов’ю мами. Саме мама є людиною, яка відкриває малечі очі до життя і є першою, з ким немовля починає взаємодіяти. І не так важливо, чим саме рідна мама вирішить годувати свою крихітку, головне те, що робити це вона буде з ніжністю, турботою, любов’ю. Дитина може вижити навіть у джунглях, її можуть вигодувати вовки, вона буде здоровою. Але виросте не людиною, а істотою, якою керують інстинкти. Лише суспільство робить людину людиною, харчуючи тим, до чого доросло. Цікаво, що підростаючи, дитина вплітається своїми паростками в це суспільство і стає маленьким джерелом, яке харчує океан взаємодії. І чим більший потенціал особистості, сили духу, прагнень, енергії, тим сильніше вона може впливати на цей океан, перетворюючись з маленького струмочка на величезну річку. Вона більше віддає і ще більше отримує. Життя насправді дуже справедливе, і океан взаємодії дуже вдячний.

Взаємодіяти можна по-різному. Кожна розмова – це взаємодія. Кожна прочитана книжка – це взаємодія з глибоким або не дуже глибоким світом автора. Навіть лайкати фотографії однокласниці в купальнику – особливий вид взаємодії. Мандрувати, пізнавати світ навколо, купувати новий одяг, слухати музику, відвідувати музеї, кінотеатри і театри, тренінги, читати статті або ж навіть «Twitter». Взаємодіяти з минулим, пізнаючи його закономірності, з теперішнім, відкриваючи всю його унікальну різноманітність і дивовижність, з майбутнім, фантазуючи про нього. Це і є життя в соціумі. Ми обожнюємо тих письменників, які вміють віддавати нам себе і свій прекрасний світ, загортаючи його в слова і речення. Цей світ харчує нас, ми виростаємо, торкаючись його. І не було б тих книг, якби не взаємодія видавця, дизайнера, редактора, коректора, письменника, директора книгарні, консультанта, водія, який довіз книгу до місця збуту, будівельника, який побудував склад для тих книжок, дружини охоронця того складу, яка наготувала свого чоловіка смачним борщем, а потім пішла до книгарні купувати книгу рецептів. Ще більший оркестр яскравих особистостей переплітається між собою, створюючи фільм. Як би я хотіла потрапити до такого водоспаду талановитих творчих особистостей, які створюють фільми! Кіно – це ніби симфонія, де знаходять гармонію між собою сценарист, режисер, звукооператори, актори й інвестори. У кожного був свій тернистий шлях становлення особистості, і ось вони перетинаються в одній точці, сходяться, немов лінії на руці, і створюють гармонію. Візуалізують світ письменника, роблять його максимально об’ємним, знаходять вдалу музику, віддаються в акторський грі. Ми дивимось фільм дві години, а його створювали сотні людей декілька місяців, а то й років. А то й все життя кожен ріс для того, щоб перетнутись в одній миті, залишаючи себе вічності.

Я дуже радію, що народилась в інформаційному суспільстві, незалежній Україні, країні можливостей, країні вільній. Ми зараз – це суспільство, яке досі оговтується від обмежень, від стін, від тернового вінка цензури, ідеології, яку наших батьків змушували всмоктувати з молоком наших бабусь. Коли оглядаєшся назад, розумієш, що людство рухалось вперед до суспільства, в якому кожен громадянин зможе розкрити себе. Сучасний світ – це світ, який рухає вперед громадянське суспільство. Унікальне явище, яке дуже споріднене з самою природою. Держава – немов мембрана в клітині, яка зберігає себе, захищає від зовнішнього впливу, не дає розмитись, при цьому є інструментом взаємодії. Але всі процеси в цій клітині відбуваються природно, без сторонньої допомоги. Мембрана не є диктатором, який вказує що робити цитоплазмі, ядру та іншим компонентам клітини. У Радянському Союзі суспільство було хворим, адже жило неприродно, жило без тієї взаємодії, яка харчує кожного, яка наповнює, розкриває, дає змогу після цього віддати суспільству назад. Союз знищував, обмежував, диктував, вимальовував химерні русла, якими кожен мав рухатись однаково, маршем, в однаковому вбранні, з пластмасовою посмішкою. Держава була монстром, якого варто було боятись, а страх паралізує і не дає рости. Ідеологія совковості змушує бути інвалідом, вона ламає внутрішнє світло, вона ламає паростки взаємодії, закриває, змушує чекати, брати, існувати замість того, щоб давати, пізнавати, розвивати, рухатись, ризикувати, відкриваючи себе, творити, поєднувати непоєднуване.

Та кожен з нас насіння. Українці проросли за межі Союзу, зруйнувавши його. Ми, як паростки крізь землю, росли до сонця – до громадянського суспільства. І зараз воно все ще так само високо і далеко від нас, як і сонце. І багато хто з нас все ще не скинув з себе шкарлупу «совка», адже його ідеологія проросла у нас, як бур’ян. Але ми точно відчуваємо, куди рухатись, і рухаємось вперед. Ми довели це на Майдані, який багато людей називав маленькою моделлю громадянського суспільства. І ми ростемо далі. З відкушеною ногою, з відкушеним і залатаним смолою, як у солом’яного бичка, боком. Україна поранена, кровоточить, але, звісно, вона тягнеться до сонця, і кожен з нас – складова клітини, яка взаємодіє з іншими її складовими, шукає себе, проявляє пластичність до світу, наповнюється, щоб віддати.

І хтось каже, що Україна не має надії, що ми не здатні, ми не можемо, ми раби, ми інваліди, ми не доросли до демократії. Так, можливо, не всі доросли, але і «совок» ми точно переросли. І я бачу надію. Вже два тижні я бачу її маленьким вогником на проекті «Станіславський феномен». Я познайомилась з одним із засновників резиденції Василем Карп’юком в грудні минулого року, здивувавшись, що за цим простим і юним хлопцем стоїть ціле видавництво, десятки виданих книжок. А потім я дізналась, що він ще й поет, письменник, музикант, громадський діяч. І як йому все вдається встигнути? Бо він розуміє всю силу взаємодії, він наповнений енергією, не боїться ризикнути заради блага. І він дарує цей дар іншим, об’єднуючи творчих людей навколо резиденції для молодих письменників «Станіславський феномен». Мене часто питали на презентаціях моєї книги, що потрібно було робити з суспільством раніше, щоб об’єднати Схід і Захід. Що буде потрібно робити з ним, коли закінчиться війна? І я завжди казала про взаємодію, про звичайну взаємодію, обмін. Якби такий проект, як «Станіславський феномен», діяв на державному рівні, в більших масштабах, для більшої кількості людей, ми б мали більше зброї для боротьби з монстром пропаганди, який щоденно обливає отрутою довірливі мізки людей на Сході. Якби половина тих людей побували на Заході, вони б мали в серці ту любов, яку я знаходжу тут щодня, і вона була б сильнішою змонтованих відео, написаних пропагандистами текстів, брехні, яка стала джерелом для харчування ілюзорної реальності. Та зараз держава зайнята не культурою, в неї інші проблеми, вона латає діри, вона лікує рани, вона шукає антибіотики, щоб зупинити кровотечу. А кожен з нас може їй допомогти, щоб колись вона допомогла нам, нашим дітям і онукам. Допомогти їй просто. Варто усвідомити себе частинкою громадянського суспільства, віднайти своє місце, відчути, де ти зможеш розкритись повністю, не ізолюватись, віддавати не чекаючи, і воно неодмінно повернеться. Не просто так в тобі є той талант і здібності, які даруються виключно небесами. Розкрити їх важко, в цьому і полягає цікавість життя. Знайти своє місце під сонцем завжди важко, але воно того варте. А щоб знайти його, нам потрібно взаємодіяти. Надихатись, харчувати власний мозок, поважати один одного, допомагати один одному, бо врешті-решт ми – це одна жива клітина.

Сучасний світ прекрасний своєю глобалізованістю. Це найвищий рівень взаємодії, який знало людство. Вищим за це може бути хіба що взаємодія з космосом і мешканцями інших планет. Ізольованість від всього світу – це перетворення на болото, вода в якому рано чи пізно стане смердючою багнюкою. Ось чому сучасній державі так важливо віднайти своє місце і заповнити нішу на планеті Земля, так само, як і громадянину в країні. Ту нішу, з якої держава зможе якомога більше і щедріше віддавати всім іншим країнам, отримуючи натомість матеріальну винагороду, економічно зростаючи. Я вірю у силу санкцій, вірю у те, що переможе любов, а не нафта, вірю, що від кожного з нас залежить доля нашої країни. Давайте поважати один одного, бо ми, по суті, намагаємось робити одне й те ж, отримувати щастя кожного разу, коли нам вдається на своєму життєвому шляху посунути планету на міліметр вперед до світла своїм трудом і любов’ю.

 

Маргарита СУРЖЕНКО,

гостя Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»